МОГИ́ЛА, и, ж.

1. Яма для поховання померлого. Там матір добрую мою. Ще молодую — у могилу Нужда та праця положила (Шевч., II, 1953, 229); Брянського в тих же парусинових чобітках загорнули в плащ-палатку й опустили в могилу (Гончар, III, 1959, 125); Під Ленінградом у могилі чесній Лежить мій друг, що вмер за Ленінград (Рильський, II, 1960, 325); // Місце поховання і насип, горбик на ’ньому. Викопали хлопці яму чумакові; Наспід положили дошки ясенові; ..Вивели могилу, помолились богу Та й пішли збираться мовчки у дорогу (Щог., Поезії, 1958, 103); Ми поїхали з Канева на Шевченкову могилу низом, понад Дніпром (Н.-Лев., II, 1956, 381); * У порівн. А кругом тихо, як у могилі (Мирний, І, 1954, 270); [А д а м: ] Жадного слова не можуть видобути з нього. Мовчить, як могила (Ірчан, І, 1958, 154).

Бра́тська моги́ла див. бра́тський.

2. перен. Смерть. — Пусте … тут, знаєш, могила тільки поможе. Після смерті старих піде все краще, — потішав його Рустем (Коцюб., II, 1955, 127); — Все! — вигукнув він, весело похитуючись.— Капець!.. Тут наша могила! (Гончар, III, 1959, 147); // у знач. присудк. сл. Кінець, смерть. Де з’явиться наша сила — там фашисту могила (Укр.. присл.., 1955, 400).

◊ В моги́лу пі́де що — що-небудь не буде відоме нікому ніколи, до самої смерті. — Ніхто й слова не почує про тебе. Що було між нами — і в могилу піде! (Стельмах, II, 1962, 38); Диви́тись у моги́лу — бути тяжко хворим, бути близьким до смерті; До [са́мої] моги́ли — до кінця свого життя. [Сербин: ] Взяла ти, Мар’яно, мов серце, і не буде йому покою до самої могили (Вас., III, 1960, 32); За юних літ Нам видиться видимий світ Так свіжо, як його б хотіли Ми бачити аж до могили (Рильський, II, 1960, 46); Заганя́ти (загна́ти) у моги́лу див. заганя́ти¹; Знайти́ моги́лу див. знахо́дити; Копа́ти (ри́ти) моги́лу (моги́ли) кому — те саме, що Копа́ти я́му (див. копа́ти).- Не женитися ж їдемо, — говорив він.., — а німцеві могили рити (Тют., Вир, 1964, 462); Ляга́ти (лягти́) в моги́лу див. ляга́ти; Стоя́ти одніє́ю (одно́ю) ного́ю в моги́лі див. нога́; Хоч у моги́лу ляга́й (лізь) — про дуже скрутне, безвихідне становище. Про одне тільки мова — про своє убозтво, свою нужду, що їсти дома нічого, що з дітьми хоч у могилу лягай (Цюпа, Назустріч.., 1958, 442); Тут живому хоч у могилу лізь (Кол., На фронті.., 1959, 99); Узяла́ моги́ла кого — хто-небудь помер. Гей, однолітки, чи й вам так болить часом серце? Та де! — Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважної старості (Ю. Янов., II, 1958, 10).

3. Високий насип на місці давнього поховання. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори. Та про волю нишком в полі з вітрами говорять (Шевч., І, 1963, 65); Сивий Улас Рева, дебелий, як віл, стоїть на скіфській могилі з двома круторогими волами і вдивляється в степ (Довж., І, 1958, 79); Не бував ти у наших краях! Там же небо — блакитні простори… Там степи, там могили, як гори (Тич., І, 1957, 8).

Сторожова́ моги́ла див. сторожови́й.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 772.

Моги́ла, ли, ж.

1) Могильная насыпь надъ похороненнымъ. Ой викопай, мати, глибокую яму, та поховай, мати, сю славную пару… Та й висип же, мати, високу могилу, та й посади, мати, червону калину, щоб сказали люде: на всю й Україну. Мет. 96. Ой робіте труну та широкую, викопайте яму та глибокую, висипте могилу та високую. Н. п. Ой по тих могилах угору високих, по тих гробовищах, у землю глибоких, лежить мого роду без ліку. К. Досв.

2) Курганъ. У полі могила з вітром говорила. Бал. 51. Роблені могили. Курганы, насыпанные для сокрытія чего-либо. Згадав про роблені могили, которі близько слободи… Як Україну воювали татари, різали людей, всі бугаївці там ховали жінок, худобу і дітей. Алв. 67.

3) У гуцуловъ-древорубовъ: обрубленныя верхушки и вѣтви деревьевъ, сложенныя въ кучу. Шух. І. 178.

4) При отливкѣ предметовъ: двѣ половины глиняной формы, сложенныя вмѣстѣ одна надъ другою. Шух. І. 281. Ум. Могилка, моги́лонька, моги́лочка. мн. Могилки. Кладбище. Прийшов Кирик на могилки, ямку зачинає. ЗОЮР. II. 89.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 438.

моги́ла = гріб —

1) (зменшені — моги́лка, моги́лонька, моги́лочка) місце поховання тіла померлого і насип , горбик на ньому; кажуть: «До могили близько, а з могили далеко», «У могилу і дубцем не за­женеш, а з могили і калачем не ви­маниш»; символізує смерть, коли кажуть: «Від нього вже гробом чу­ти» або «Вже на мене гріб чекає»; вірили, що великих грішників і могила не приймає (таке опові­дали, зокрема, про Пілата), звідси: «Бодай його з гробу викинуло!»; западання могили — символ за­буття, звідки прокляття: «Бодай йому гріб запався!». Там матір добрую мою, Ще молодую — у моги­лу Нужда та праця положила (Т. Шевченко); Ой робіте труну та широкую, викопайте яму та глибокую, висипте могилу та висо­кую (пісня); Викопали хлопці яму чумакові; наспід положили доски ясенові; вивели могилу, помолились Богу та й пішли збиратися мовчки у дорогу (Я. Щоголев);

2) високий насип у степу на місці давнього поховання; розробив і поглибив символіку могил як похованої волі Т. Шевченко у своїх творах: «Роз­рита могила», «Іван Підкова», «Сон» («У всякого своя доля…»), «Великий льох», «Буває в неволі»: «От якби-то знайти те, що там по­ховано, — не плакали б діти, мати б не ридала», «Дивися, дитино, оце козаки… оце воля спить». Ви­сокії ті могили, де лягло спочити козацькеє біле тіло, в китайку по­вите (Т. Шевченко); Ой по тих могилах у гору високих, по тих гро­бовищах у землю глибоких лежить много роду без ліку (П. Куліш); Там степи, там могили, як гори (П. Ти­чина);

3) див. сторожова́ моги́ла;

4) (з великої літери) Гріб Госпо́дній — могила-саркофаг у печері, де, за Біблією, було поховано тіло Ісуса Христа після його розп’яття; коли після Великої суботи благочестиві жінки пішли до гробу, щоб помазати пахучим миром тіло Христа, то побачили ангела, який сидів біля відкритого гробу, де був лише погребальний одяг Ісуса; ан­гел сказав: «їх бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого; Його немає тут — Він воскрес»; в Єру­салимі серед стародавніх пам’яток є ротонда «Гроба Господнього».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 372-373.