ЛІ́ЛІЯ, ї, ж. (Lilium). Цибулинна рослина родини лілійних з прямим стеблом і великими, форми дзвона, білими або яскраво забарвленими квітками; вирощується як декоративна. Своїми великими різнокольоровими дуже пахучими квітами лілії прикрашають квітники (Озелен. колг. села, 1955, 228); * У порівн. В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата (Шевч., II, 1953, 33); // перен. Про кого— чи що-небудь, кольором або ніжністю схоже на квітку цієї рослини. — Марія, Марія, дівчина чиста, лілія біла.., зламана, сплямлена, ваша лілія (Л. Укр., III, 1952, 576).

Водяна́ лі́лія (Nутрhаеа L.) — те саме, що лата́ття. Далекі озера манили до себе.. блакиттю своїх плес і ніжністю білосніжних водяних лілій (Збан., Переджнив’я, 1960, 441).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 515.

Лі́лія, лії, ж. = Лилея.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 369.

лі́лія (народнопоетичні — ліле́я, лелі́я) — цибулинна рослина роди­ни лілійних із прямим стеблом і великим, форми дзвона, білими або яскраво забарвленими квітка­ми; вирощується як декоративна; традиційний народнопоетичний образ; символ жіночої краси, діво­чої чистоти, чарів, цноти: «Ой, як же ти процвітаєш, як в саду лілея»; у щедрівці: «В райськім садочку росла лілея — Хто ж її садив? — Панна Марися. Як садила, так са­дила, Лелія ся розвила, Красна ле­лія. Прийшов до неї миленький єї: — Дай мені, Марисю, листок лелії. Ой дам, ой дам хоч листочок, Бо мім, бо мій коханочок, Красна лелія»; виступає також пестливим звертанням до коханої; символ ду­ховної чистоти, непорочності, то­му фігурує в руках святих; її можна бачити і в образах Благовіщення; у сполученні: водяна лі́лія — латаття; цю лілію, за легендою, породила Мати-Сира Земля з богинею води Даною, тому ця рослина має силу на водяницю (водяну нечисть) і поляницю (польову нечисть); у лі­лії закладено магічний символ жі­ночності; улюблена квітка руса­лок, а тому її, особливо юнакам, не можна рвати, бо русалка затяг­не в воду; лілія має охоронну си­лу; давня назва рослини — крин; бруньку крину знайдено на застіб­ках від старовинного одягу як сим­вол зародження життя (на думку Б. Рибакова). В садах кохалися, цві­ли, неначе лілії, дівчата (Т. Шев­ченко); О, як горіли спраглії уста! Де ти тепер, моя хистка лілеє? (І. Франко); Ти руки простягла, лілеє, І плине чорний войовник, Що в білих снах душі твоєї майнув (М. Рильський); Наче квітка білої лілеї, завита у чорну хустку, лежа­ла вона бліда-бліда (Панас Мир­ний); Ой у моїм городочку зацві­ла лелія, ні за кого не піду, хіба за Андрія (коломийка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 338.