ЛЮ́БЧИК, а, ч.

1. розм. Те саме, що любко́. То була її любов, то був її любчик Павлусь (Н.-Лев., IV, 1956, 254); — Любчику, Йванку! Ци [чи] будемо в парі усе? (Коцюб., II, 1955, .315).

2. діал. Любимчик. Хлопчик був у хаті тій, син господаря, плазунчик, батьків любчик і пестій (Фр., XI, 1952, 223).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 565.

Лю́бчик, ка, м.

1) Милый, дорогой. Не їдь, братіку, не їдь, любчику! Чуб. V. 49.

2) = Любисток. Вх. Лем. 433.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 387.

лю́бчик див. любко́.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 345.