любко́ = лю́бчик (ж. лю́бка; пестливі народнопоетичні — лю́бочка, лю́бонька) — кохана людина, коханий, протилежне нелюб; до невірного звернені іронічні закликання: «Любку мій солодкий, бодай ти вік короткий!», «Любчику мій солоденький, бодай тобі вік коротенький!». Ішов любко попри хату — відкрила-м віконце (коломийка); Коханням п’яне йде дівча стрічати любка (У. Кравченко); Впадаю коло любки: «Ти не бійся! Та не журися! Та ти ж моє серденько!» (Марко Вовчок); Ой Романе, Романоньку, що ж тя болить, мій любоньку? (Я. Головацький); Оженися, мій синочку, візьми собі любку, цілуй її, милуй її, як голуб голубку (П. Чубинський).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 345.