Лада, ди, ж. Названіе существа, подъ которымъ разумѣютъ древне-славянскую богиню. В веснянках співають про матір Ладу: «Благослови, мати, ой мати Лада, мати, весну закликати». Левиц. І. Світ. 7.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 340.

Ла́да, Ла́до (Лад) —

1) у дохрис­тиянських віруваннях — боги вір­ного подружжя, злагоди, миру, лю­бові й веселощів, щастя та сонця, весни; можливо, звідси маємо лад у значенні «мирне життя, злагода», коли кажуть «Нащо й клад, коли в сім’ї лад», «Коли наше не в лад, то ми з своїм назад», «Який був лад, і той пропав»; жіноча форма слова вживається в мові як синонім до слів «вірна дружина», «любка», а чоловіча — «вірний чоловік», «коханий»; у весільних піснях форма «ладо» уживається щодо молодої й молодого; ця форма збереглася як приспів у веснянках: «Ой дід-ладо виорем»; старовинне весняне свя­то богині Лади (як Вели́кої Боги́ні (див.), богині життя) тривало від початку танення снігу до закінчен­ня весняних робіт, а бога Лада — з 25 травня до 25 червня; тому саме жіноче ймення уживається у старовинних веснянках, пop. у І. Нечуя-Левицького: «У веснянках співають про матір Ладу: «Благо­слови, мати, ой мати Лада, мати, весну закликати»; О. Потебня за­перечує існування таких богів у мі­фології, вважаючи ці слова лише фольклорними образами; про тіс­ний взаємозв’язок у свідомості на­роду двох циклів свят — весняного і літнього та їхніх покровителів Лада/Лади і Купала/Купали свід­чить така купальська пісня: «Гей, око, Лада, Леле Ладова, Гей, око Ладове, ніч пропадає, Бо око Лада з води виходить, Ладове свято нам приносить. Гей, Ладо! А ти, Перу-не, Отже над Ладом, гей, Перуне, Дай дочекати, Ладе, Купала. Гей Купала! Гей, кум і кумо, Солод си­тити, медок хмелити, Гей, кум і кумо, щоби і внукам То пам’ятати, гей, кум і кумо!»; тут виразно про­глядає вказівка на весняне наро­дження (гра) сонця («Ладового ока») і його святкування як Ладове свято і заклик до батька Перуна (старшого над Ладом) дочекатися наступного свята (гри) сонця — Купала, що зазвичай пов’язувало­ся з хліборобським достатком, якого просили у богів-покровителів. Перед богами Лель і Ладо Огонь Рогніда розвела (Т. Шевченко); А з води зростає Лада, Рястом прибра­на богиня, Між зеленого латаття Посміхається блакитно (Яр Славу­тич); — А ми просо сіяли, сіяли, Ой див, Ладо, сіяли. — А ми просо витопчем, витопчем, Ой див, Ладо, витопчем, витопчем (обрядова піс­ня);

2) ла́до — народнопоетична назва чоловіка, дружини, дитини; коханий, любий. — Царівно, мос­тіте мости, ладо моє, мостіте мости!— Царенку, вже й помости­ли, ладо моє, вже й помостили! (П. Чубинський); Вітрило, вітре мій єдиний!… На князя, ладо моє ми­ле, ти ханові метаєш стріли? (Т. Шевченко);

3) ла́до ру́ський — уживається як весільний приспів давніх слов’ян; також стародавня тріумфальна пісня (можливо, звід­си назви весільних пісень у Захід­ній Україні — ла́дкання).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 326-327.