КУ́ПКА, и, ж. Зменш. до купа. — Як віддаю йому гроші, так назирцем бачу, що чимала-таки купка є (Кв.-Осн., II, 1956, 258); Коли Чорниш підійшов до Ясногорської, вона саме перевзувалася, сидячи на купці насмиканої соломи (Гончар, III, 1959, 215); — Одарко, Одарко-о! Біжи швидше-швидше! — гукала купка дівчаток до білявої дівчини (Дн. Чайка, Тв., 1960, 98); Найкоротшою стежкою, поміж осокорами та карагачем, Мухтаров збоку підійшов до спантеличеної купки людей (Ле, Міжгір’я, 1953, 34); Округи мене то жито половіє, а в житі купка льону голубо цвіте; то ячмінь колоситься (Вовчок, І, 1955, 8).
◊ Збива́тися (позбива́тися) в ку́пку (в ку́пки) — сходитися близько, збиратися невеличкими групами. По всьому дворі люди позбивались в купки й стиха роз-. мовляли (Н.-Лев., III, 1956, 9); Всі троє збиваються в купку, дивляться одне одному у вічі (Мик., І, 1957, 89); Ку́пками (ку́пкою) йти (стоя́ти і т. ін.) — йти або стояти невеличкими групами (групою). Надходили люди.., випливали чорні постаті і нечутно ступали по гарячій землі. Купками й поодинці (Коцюб., II, 1955, 401); Під високим плотом, що відгороджував двірський сад від вулиці, стояли купкою хлопчики й радилися (Март., Тв., 1954, 144).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 403.