КУНА́, и́, ж.
1. рідко. Те саме, що куни́ця 1, 4. — Да поїдем, братці, у чистеє поле. У чистеє поле куну ловити (Чуб., III, 1872, 283); Одягаються [пани] у легкі дорогі шовки у літі, а як зима — беруть на себе м’якенькі оксамити, обгортаються теплими кунами та бобрами (Вовчок, І, 1955, 380); Гривня поділялась на дрібніші грошові одиниці і дорівнювала 20 нагатам, або 25 кунам (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 439); * У порівн. Хильцем шморгнули [брати], мов куни, гущавиною (Фр., VIII, 1952, 241).
2. розм., рідко. Пробій у дверях, воротах і т. ін. По сій мові замки пудові у дверей [дверях] забряжчали, і засуви у кунах залізні важкі завищали (Сл. Гр.).
3. заст. Залізна скоба, прибита у церкві, в яку вкладали руку жінки, караючи її за порушення правил пристойності. — Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тільки бери ту, що стоїть на рундуку, біля куни, та у руках червону маківку держить (Кв.-Осн., II, 1956, 215); Старі люди гомоніли, що треба її.., по давньому звичаю, забити на ніч у церкву в куну, замкнувши руку залізною дужкою (Н.-Лев., II, 1956, 82).
4. заст. В’язниця. Тільки що стало на світ займатись, заскрипіли залізні ворота під баштою, і з куни вивели Кобзу, Остапа, Барила і ще двох січовиків (Стор., І, 1957, 385); [Олеся:] Хто кинувся обороняти своє добро, того велено було у кайдани забити та в куну вкинути (Кроп., II, 1958, 299).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 399.