кукі́ль[-трава́] — бур’ян родини гвоздикових із темно-рожевими, зрідка білими квітами й отруйним насінням; росте серед хлібних зла­ків; поле, де росте кукіль, назива­ють чортовою нивою, бо то нечис­тий його засіяв; звідси народнопо­етичний символ когось або чогось небажаного («У кожнім житі буває кукіль»); за Біблією, кукіль — це грішники, що засмічують людство, ниву Божу; вірили, що рослина — продукт нечистих сил, тому ка­жуть: «Кукіль — то польового дідь­ка робота»; разом з тим у пісенній народній творчості рослина, що має гарний рожевий цвіт, часом символізує дівчину: «Ой там на го­рі на красі Красіє кукіль у вівсі. — Чом ви, парубки, не йдете, Куколю з овса не рвете? — Ой ірветься нам на душі, Що всі дівчата хоро­ші». Дощик пішов, рута зійшла: Дівка заміж вийшла. А у млині на камені кукіль не вродився: Козак ста­рий, як собака, А ще не вженився (П. Чубинський); Хома журився, Що кукіль у просі зарядився (Л. Боровиковський); Вроди, Боже, жито-пшеницю, всяку пашницю, без куколю, без метлички (П. Чубин­ський); Не ходи по полю, не топчи куколю (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 318.