Кири́ло —

1) = Константи́н свя­ти́й — апостол слов’ян, родом грек, який разом з братом Мефодієм проповідував християнство під час місіонерських подорожей до хазар (до Корсуня-Херсонеса в Криму) і якого називали ще Філо­́софом; саме там ним було знайде­но Євангелію та Псалтир, «росьски письмени писано»; І. Огієнко допускає, що ті письмена й мова, яку вивчив святий Кирило в Кор­суні, були стародавніми письмена­ми й мовою наших предків; мож­ливо, саме на їхній основі святий Кирило й склав свою глаго́лицю (давню систему слов’янського письма, яка була поширена в Моравії, Болгарії та Хорватії і якою було писано перші слов’янські книги); її заступила кири́лиця, більш ясна й легша система сло­в’янського письма; глаголиця по­волі вийшла з ужитку, залиша­ючись подекуди по монастирях тільки як письмо для втаємниче­них; модифіковане кириличне письмо дійшло до наших днів на основі сучасної кириличної абет­ки, дещо видозміненої граждан­ською абеткою, яку опрацювали ченці-друкарі Київської лаври з наказу Петра І; це письмо має ли­ше окремі відмінності в мовах, які нею користуються; після хазарів Кирило і Мефодій проповідували серед болгар та у Великоморавській і Паннонській державах; Па­па Римський визнає слов’янську мову за богослужбову і висвячує братів на єпископів (867 p.); за церковним календарем — день Рівноапостольних Кирила і Мефодія припадає на 11/24 травня, а окремо день Святого Кирила — на 14/27 лютого, коли казали: «На Кирила Святого буває ще морозу много»;

2) (від грецьк. Kyrios — «пан, володар»; пестливі — Кири́л­ко, Кири́лонько, Кири́лочко, Кири́лик, Кири́лець, Кири́льцьо, Ки́рик) українізоване християнське чоло­віче ім’я; в народній афористиці виступає об’єктом гумору, клинів («Дурного Кирила і Химка поби­ла», «Кирило, набий мені барило», «Як казав Кирило, я вже не мото­вило»); у народних піснях ім’я воз­величується («Три місяці ясні — три молодці красні… Другий мі­сяць ясний — то Кирило крас­ний») або жартівливо обігрується («Пішли до Кирильця. А Кирильцьо не ґуля, Черевички поправля»);

3) Кири́ло Кожум’я́ка див. кожум’я́ка 2.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 284-285.