КВИЛИ́ТИ, лю́, ли́ш, недок.

1. Жалібно стогнати, стиха плакати. І квилить, плаче Ярославна В Путивлі рано на валу (Шевч., II, 1953, 336); Не квиліть, не причитайте над мистецтвом (Еллан, II, 1958, 63); // Плачучи, тихенько пищати (про дитину). Вірте мені або ні, але відколи в колисці стало щось квилити, то в мене ніби якісь резервні сили пробудились (Вільде, Винен.., 1959, 4); // перен. Видавати жалібну мелодію (про музичний інструмент). Скрипки квилили, мов чайка (Фр., II, 1950, 73); Десь на кутку розливала жалобу трембіта. Вона квилила й квилила, повідаючи людям ще про одну смерть (Скл., Карпати, II, 1954, 175).

2. Жалібно кричати (переважно про птахів). Обнялись, як голуб’яточка, і пішли собі; а над ними так і в’ється чайка, .. і квилить, і кигика (Стор., І, 1957, 143); Вив вітер осінній, квилили сичі… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 33); * Образно. І чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? (Стеф., II, 1953, 40).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 133.

Квилити, лю́, лиш, гл.

1) Плакать, стонать. І квилить-плаче Ярославна. Шевч. І росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає та квилить. МВ. ІІ. 48.

2) Кричать, преимущественно жалобно (о звѣряхъ, птицахъ). Вовки-сіроманці набігали, по тернах, по балках жовту кість жвакували, жалібненько квилили — проквиляли. Макс. (1849) 23. Не ясний сокіл квилить-проквиляє, як син до батька, до матері з тяжкої неволі в городи христіянські поклон посилає. АД. І. 95.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 232.