КАЛА́Ч, а́, ч. Білий хліб особливої форми, випечений із крученого й переплетеного тіста. Хочеш їсти калачі — не сиди на печі (Укр.. присл.., 1955, 81); Пекарня і справді чудова: тут.. буханці, вергуни, калачі, пампухи, балабушки (Вовчок, VI, 1956, 283); Пішла й тітка Мотрона глянути до печі: чи присмагли калачі (Кач., II, 1958, 12).
◊ Калаче́м не замани́ти див. зама́нювати.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 4. — С. 75.
кала́ч (зменшене — кала́чик) —
1) білий хліб особливої форми, випечений із крученого й переплетеного тіста; ознака достатку, небуденності, тому малим дітям приспівують: «Не плач, дитя, не плач, дам тобі калач» або жартують: «Не плач, дитя, не плач, принесе батько калач, медом помаже, тобі покаже, а сам з’їсть!». Хочеш їсти калачі — не сиди на печі (приказка); За багачем сам чорт з калачем (приказка);
2) народна дитяча гра з перснем;
3) = кола́ч — у весільному та деяких інших обрядах — круглий здобний хліб у вигляді кола; на Гуцульщині перед вінчанням наречена дивиться через колач на всі сторони світу: погляне на схід сонця, мати каже: «Абись була, як зоря красна», на захід, мати цілує і каже: «Абись була, як сонце щасна», на північ, батько каже: «Не знай ніколи ні зими, ні нужди!», на південь, дружба каже: «Аби вам [молодим] всюди було мирно!»; усі гуртом проказують: «Та й тишно, та й мило, та й тепленько в груди!»; на що наречена відповідає: «Прости Бог вам, добрі люди!»; після виходу з церкви молоді дивляться крізь колач одне на одного, — «щоб бачили своє щастя»; подекуди виконував функцію корова́ю (див.); пекли його також на хрестини, Великдень і Різдво; калач (колач) як коло символізував сонце (М. Сумцов); див. ди́вень, верч, ле́жень.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 267-268.
