ЗУ́БИ див. зуб.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 726.

зу́би (одн. зуб; зменшене — зу́­бик) —

1) кісткові утвори в роті людини та багатьох хребетних тва­рин, признач, для схоплення, ку­сання й подрібнення їжі, а також для захисту; поділяються на різаки (січні), ікла та кутні; лікували хворі зуби настоями трав, а також зна­харством, ворожінням і замовлян­нями; вірили, що є люди, які одним доторком руки до хворого зу­ба знімають біль (звідси «переста­ло боліти, як рукою зняло»); за ці­лителя зубів вважали святого Антонія: «Антонію, зубний цілителю, поможи мені!»; зуби в роті симво­лізують рідню; коли присниться, що випав зуб, — це до втрати ко­гось із родичів; зуби — символ об­мови (звідси брати на зуби, іти по зубах — ставати об’єктом обмови, пліток). Дарованому коневі в зуби не дивляться (М. Номис); Добрі ті зу­би, що кисіль жують (прислів’я); Адам з’їв кисличку, а в нас оскома на зубах (М. Номис);

2) зу́бик ди­ти́ни — молочний зуб; здавна вва­жають, що як випаде, то дитина, за повір’ям, має закинути його на го­ру (на стріху) і проказати: «Миш­ко, мишко, на тобі мого зуба, а ти дай мені свого!» або «На тобі, мишко, костяний, а мені дай заліз­ний!»; це сприятиме виростанню міцних зубів, — у миші зуби дуже міцні;

3) тільки зуб — назва народ­ної пісні і танцю. Бандура горлиці бриньчала, Сопілка зуба затинала (І. Котляревський);

4) во́вчі зу́би — різновид великодньої писанки.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 255.