ЖУРБА́, и́, ж.

1. Невеселий настрій, важкі почуття; печаль, смуток. Журба — не сонце, а сушить добре (Укр.. присл.., 1955, 35); *У порівн. Тече, мов журба, тиха річка Сула… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 131).

Журба́ бере́ (взяла́, обніма́є, обняла́) кого; Журба́ наляга́є (налягла́) на кого — важкі почуття, туга, печаль охоплюють кого-небудь. Не звикну я ніколи жити в цій оселі… журба мене бере (Н.-Лев., III, 1956, 349); На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше вповивав його смуток (Мирний, II, 1954, 65); Журба́ з’ї́ла (зсуши́ла) кого — великі переживання, туга, печаль негативно вплинули на фізичний та моральний стан кого-небудь. Ох, не пісні, не уроки — Журба мене з’їла! (Бор., Тв., 1957, 95); Стара то й на страву дивитися не може, нічого не їсть, не п’є, зовсім журба зсушила (Горд., II, 1959, 19); З (від) журби́ — через важкі почуття, сильні переживання. Ніде ж мені подітися. Я від журби згину! (Пісні та романси.., II, 1956, 43); Якась молода молодиця, свіжа й рум’яна, збожеволіла з журби та горя, бо перепечалилась (Н.-Лев., II, 1956, 243); Навести́ журбу́ на кого — засмутити кого-небудь, заставити когось сумувати, тужити. Ці слова навели на Марію журбу (Н.-Лев., II, 1956, 93); У журбі́ — охоплений важкими почуттями, переживаннями. — Під балкон, своєї донни Кожен вечір я приходжу, І в журбі тяжкій, в зітханнях Цілу нічку я проводжу (Л. Укр., І, 1951, 370).

2. Обставини, що викликають важкі почуття, сильні переживання, печаль, смуток. [Роман:] Не сам себе чоловік засмучує, а пригода: бажаєш супокою, а натрапиш на журбу (Кроп., II, 1958, 19); Кожна хата має свою журбу, своє горе (Коцюб., І, 1955, 436); Сів [Іван], заплакав ревно з горя, Та й в шинок подавсь од моря, Та й запив на всю губу, Та й забув свою журбу (Перв.. II, 1958,492).

Вилива́ти (ви́лити) свою́ журбу́ — ділитися з ким-небудь своїм горем, розповідати про ті важкі обставини, що викликають смуток, тугу, печаль. Порається [Уляна] коло печі, виймає хліб і тим часом сердито виливає свою журбу й злість сусідці (Коцюб., І, 1955, 437).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 548.

Журба́, би́, ж.

1) Печаль, кручина, горесть, грусть, тоска: забота. Журба не матінка. Ном. № 2259. Журба сорочки не дасть. Ном. № 2260. Уже лужечки, бережечки вода поняла, молодую Марусю журба обняла. Мет. 135. От журба йому твій кінь Н. Вол. у. Ой є в мене, мати, ищи журби у хаті: перва журба — дитина малая, друга журба — свекруха лихая, третя журба — милий покидає. Н. п. Козак журби не має. Ном. № 717. Журба сього світу і инші жадоби входять і глушять слово. Єв. Мр. IV. 19.

2) Траурный платокъ (черный съ бѣлымъ). Борз. у. Ум. Жу́рбонька, жу́рбочка. З старим життя — сухота моя, з малим життя — журбонька моя. Чуб. V. 700.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 493.

журба́ (пестливі — жу́рбонька, жу́рбочка) —

1) = журбо́та = жура́ = ту́га — невеселий настрій, важкі почуття, печаль, смуток і відповід­ний душевний стан, навіяний ни­ми; спрадавна вважалася персоні­фікованою лихою силою, що втру­чалася в життя людини, пекла її, сушила, могла й на смерть засуши­ти, тому кажуть: «Журба їсть лю­дину, як ржа залізо», «Журба су­шить, журба в’ялить, журба із ніг валить»; у «Слові о полку Ігоре­вім»: «Туга ізійшла на Руській Зем­лі»; туга — це жаль за втраченим, наприклад за молодістю (пop. у Л. Глібова: «А молодість не вер­неться, не вернеться вона»), за рід­ним краєм і водночас жагуче ба­жання чогось кращого, передусім у житті духовному, пop. у Ю. Кле­на: «Вдивляйся в синю смугу лісівнад обрієм — щось кличе тебе туди: то — туга. Вдивляйся в блискучу далечінь морську, білими вітри­лами метеликовану — щось кличе тебе туди: то — туга. Вдивляйся в безмежний простір степів, де сон­це закочується у травах високих — щось кличе тебе туди: то — туга»; звичайно тужать за тим, чого не­має, але воно здається особливо гарним, чарівним, привабли­вим — звідси туга за милим: «Чом туга на душу впала? Чом так серце б’єшсь? Ой, скажи, скажи, коханий, Чом ми розійшлись?»; звідси туга за рідною стороною: козаки в ту­рецькій неволі співали: «Ой, повій, повій, ти, вітре, Від Дніпра, від За­поріжжя, Та розвій наш жаль і тугу По степу на бездоріжжя»; пop. тугу Т. Шевченка за нашим великим минулим, яку він висловлює у ба­гатьох своїх творах. Журба — несонце, а сушить добре (приказка); Журба не матінка (М. Номис); Журба сорочки не дасть (М. Но­мис); Молодую Марусю журба об­няла (А. Метлинський); Ой є в ме­не, мати, три журби у хаті: перва журба — дитиня малая, друга жур­ба — свекруха лихая, третя жур­ба — милий покидає (пісня); Козак журби не має (М. Номис); З ста­рим життя — сухота моя, з милим життя — журбонька моя (П. Чубинський); Нехай спить, нехай ле­жить, та нехай не встане, нехай твоя бідна головонька од журби одстане (П. Чубинський); Мислять люди, що я не журюся, а я таку жу­ру маю — лиш не подаюся (Я. Головацький); Згине туга — буде друга (приказка); Як прийде туга, пізна­єш друга (приказка);

2) жало́бна хустка (чорна з білим).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 227-228.