ЕМІГРА́ЦІЯ, ї, ж.

1. Переселення із своєї батьківщини в іншу країну, зумовлене соціально-економічними, політичними або релігійними причинами. —Одно зостається — або в сіті до павука, або еміграція до Бразілії (Коцюб., III, 1956, 37); — Він-то і підбивав людей записуватися на еміграцію. От і послухались його і подалися з Марією у чужі землі (Рибак, Час.., 1960, 88).

2. Перебування за межами батьківщини внаслідок такого переселення. В еміграції Ілліч, як і раніше, організовано працював, уважно вдивлявся в кожну дрібницю, ..умів дивитися правді у вічі, якою б гіркою вона не була (Веч. Київ, 1.Х 1968, 2); Ходив [канадець] по селі і чванився тим, що з шістьох односельчан, які з латками поїхали в еміграцію, він один повернувся з грішми (Вільде, Сестри.., 1958, 7)

3. Збірн. до емігра́нт. Відмовившись від політичної боротьби, не зв’язуючись ні з якими запроданцями, яких було дуже багато серед жовто-блакитної еміграції, Олесь з ненавистю засуджував войовниче політиканство українських буржуазних націоналістів (Рад. літ-во, 1, 1958, 100).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 477.

емігра́ція — виїзд громадян із своєї батьківщини в іншу країну на постійне проживання (або на більш-менш тривалий термін) з політичних, економічних та інших причин; також перебування кого-небудь за межами батьківщини внаслідок такого виїзду; також особи, що переселилися в іншу країну, залишивши батьківщину; еміграція (і українська зокрема) буває з різних причин; економічні причини породили так звану тру­дову (заробітчанську) еміграцію, яка особливо активно почалася масо­вим виїздом українців у 70-х pp. XIXст. із Закарпаття в США, у 90-х pp. XIXст. із Галичини в Ка­наду, а на початку XXст. з Наддніпрянської України на Далекий Схід, у Сибір і в Казахстан; при­близна кількість українських тру­дових емігрантів першого потоку налічує понад 4 млн. людей; крім трудової, є так звана політична еміграція; вона сягає козацької до­би, коли після Полтавської битви гетьман І. Мазепа з вірними йому козаками мусив емігрувати за межі України й, звичайно ж, тодішньої Росії (разом з ними були: Генераль­ний писар Пилип Орлик, якого по смерті І. Мазепи було обрано гетьманом, небіж Мазепи Андрій Войнаровський, прилуцький пол­ковник Дмитро Горленко, пол­ковий обозний Іван Ломиковський, Генеральний осавул Гри­горій Герцик; пізніше діяльність Пилипа Орлика та його сина Григора становить найсвітліші сторін­ки української політичної емігра­ції помазепинської доби); після зруйнування Січі 1709 р. Запо­розький кіш змушений був пере­селитися на татарську територію до Олешок, а після остаточної руйнації Запорожжя 1775 р. — на турецьку територію за Дунай у район Добруджі; не менш трагіч­ною була політична еміфація 1919 — 1920 pp. після повалення УНР; настрої тодішніх емігрантівпередає Олександр Олесь так: «В вигнанні дні печуть, як сльози, Думки в вигнанні сплять, як мерт­ві, Солодкі спогади сичать, як змії, Душа ридає, як дитина; Душа ро­зірвана, як рана, Бальзам далеко так, як сонце, А сонце… сонце, як і щастя, Там, там, лише в краю коханім»; нарешті, є так звана внутрішня еміграція, аби добро­вільний відхід від участі в полі­тичному й громадському житті країни через непогодження з чин­ним режимом; трудова й політич­на еміграції (друга становила кіль­ка хвиль) утворюють так звану діа́спору (див).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 211-212.