ДОМОВИ́К, а́, ч. За забобонним уявленням слов’янських і інших народів — добрий або злий дух, що живе в домі; бог домівки і майна. В кожній сім’ ї, за віруванням слов’ян, існував свій домашній покровитель — «дід домовик» (Іст. УРСР, І, 1953, 47); Шовк твоєї, Ганнусю, коси Домовик уночі розплітає (Рильський. II, 1956, 12); * У порівн. Ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде в свою пустку (Мирний, II, 1954, 163); — Що ти товчешся, як домовик. Цілу ніч! (Головко, 1, 1957 457).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 2. — С. 364.
Домови́к = Домови́й = Хазя́їн = Дід = Де́до — у дохристиянських віруваннях — родинний бог, бог господи, «хатнє божество», злий або добрий дух; за повір’ям, опікується життям усієї родини, вартовий дому і хоронитель родини; за уявленням предків, мешкав, як правило, на горищі (на лежаку) або під піччю чи в запічку, куди потім перенеслося домашнє вогнище; зображувався оброслим густою шерстю; за уявленням наддніпрянців, на Домовика перетворювався покійний шанований член родини; допомагає своїм, особливо перед нещастям, чужим зазвичай шкодить; але може шкодити й своїм, коли вони належним чином не задобрюють його; як гнівається, може душити людей, тому, щоб не гнівався, ставили йому окріп — хай п’є; розгнівавшись, може спалити дім, попсувати худобу, заїздити коней; коли щось грюкотить уночі по хаті, в сінях, на горищі і не дає людям спати, — це певна ознака, що люди розгнівили Домовика і його треба задобрити; Домовик перебуває часто в стайні, де ходить за кіньми; часом Хазяїн вередливий, любить худобу тільки певної масті; тому нелюбого коня може заїздити до смерті; при конях у стайні добре тримати козла, — він боронить їх від Домовика, їздить на ньому і дає спокій коневі; при переході у нове помешкання виконували спеціальний обряд, щоб і свій Домовик перейшов з родиною (див. ще Цур, Пек); уживається здебільшого як загальна назва. — Чого, Парасю, ти бліда? — Ох, ненько! Домовий триклятий Мене все кликав до вікна, Весь чорний, мов ведмідь кудлатий (П. Грабовський); Шовк твоєї, Ганнусю, коси домовик уночі розплітав (М. Рильський); Стука раз по раз, мов його домовик душить (М. Номис); Ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч, а перед світом, як домовик, іде в свою пустку (Панас Мирний).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 194-195.
