ЦУР, виг., розм. Уживається для заборони торкатися чого-небудь, брати, привласнювати що-небудь, робити щось (в старовину в заклинаннях, тепер перев. в іграх). Помічена падуча зірка зараховувалася тій з дівчаток, яка перша помітить, «зловить» її і перша встигне гукнути: — Моя! Цур моя! (Коз., Листи.., 1967, 27); [Конон:] Стійте! Станьте ж ви, братця, тут, цур до хвіртки не наближаться (Кроп., II, 1958, 449); // Вигук, яким скріплюють яку-небудь умову, домовленість і т. ін. (перев. в іграх). [Настуся:] Е, ні! стривайте, цур не грать. А то не буду й танцювать, Поки барвінку не нарву Та не заквічаюсь [заквітчаюсь] (Шевч., II, 1963, 191); Юркові щось спадає на думку, і він каже: — А знаєш? Зараз і вгадаю. Тільки цур: не критися, казати правду (Ряб., Жайворонки, 1957, 5); // кому, чому. Вигук, що вживається, щоб висловити незадоволення ким-, чим-небудь, несхвалення чогось. — Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо стає на землі! Лучче з вами зовсім не знатись! (П. Куліш, Вибр., 1969, 195); — Ой боже мій! я б і грошей тих не схотіла через той страх. Цур їм, тим грошам (Н.-Лев., VI, 1966, 333); Від великодня служить [Зінька] у них, а так наче давно вже. Що вже намучилась, і цур їм. У роботі завжди, сама ж усе, бо він десь або по ділах, або гуляє, а вона ж — пані, ні за холодну воду (Головко, II, 1957, 24); — Цур вам! — підхопився Петру.— Що це ви таке верзете, чоловіче? Отямтеся? (Чаб., Балкан. весна, 1960, 188); // Уживається при бажанні позбутися, не згадувати кого-, чого-небудь, відвернути щось (перев. з частками хай, нехай). Прохаєте оповістити вам усяку пригоду у подробиці — годі! Се тепер, удень, та й те, поки ще не чули, то прохаєте, храбруючи, а прийде ніченька, спати не будете — цур йому! (Вовчок, І, 1955, 330); — А я й не тямлю, що зо мною було,— стогнав Ведмідь. —Те тілько тямлю, що я перший і останній раз в життю [житті] пробував літати! Хай йому цур! (Фр., IV, 1950, 90); У нас не холодно,— і справді тепер 11⁰ тепла.. Але ся благодать почалась тільки з вчорашнього дня, а то було таке, що нехай йому цур, бодай не верталось (Л. Укр., V, 1956, 218).

&́9671; Цур ду́рня та (й, і) ма́сла гру́дка див. ма́сло; Цур тобі́ (йому́, їй і т. ін.), пек тобі́ (йому́, їй і т. ін.); Цур тобі́ (йому́, їй і т. ін.) та (і) пек тобі́ (йому́, їй і т. ін.): а) виражає побажання позбутися кого-, чого-небудь, не мати справи з кимсь, чимсь. Царівна в плач:— Цур! Пек йому!.. Зістанусь дівкою довіку! Нехай не буду нікому, Ніж мужем мать сього каліку! (Укр. поети-романтики.., 1968, 284); [Петро:] Коли я не вгоден вам, я хоч зараз оддаю булаву свою; і не хочу, і цур йому, і пек… Вибирайте собі кого знаєте (Кост., І, 1967, 184); — Коли ви, бабо, бачили, як я сало крав? — питається він гугняво. — Задавись ти з своїм салом! Одійди від мене, цур тобі, пек тобі! (Л. Янов., I, 1959, 87); б) уживається, щоб висловити незадоволення ким-, чим-небудь. — Ну, коли Арсен довідається про все, не простить їй..— Цур та пек тобі! А це ж чого? (Гуц., Передчуття.., 1971, 156).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 250.

Цур меж.

1) Прочь съ чѣмъ, кѣмъ, ну его, тебя…. (выражаетъ желаніе избавиться отъ чего, не имѣть съ чѣмъ дѣла). «Цур їй, пек від нас!» каже Олена. Кв. Цур тобі, який ти дурний. Ном. Таке робили, що цур йому вже і казать. Котл. Ен. ІІІ. 51. Цур тобі пек!

2) Чуръ, стой, погоди (выражаетъ запретъ, непремѣн. условіе, напр. въ игрѣ). Цур на тонший кінець! КС. 1887. VI. 477. Цур, міньки не розміньки! мертвого з гроба не вертають. Харьк. г. Е, ні, стривайте, цур не грать, а то не буду й танцювать, поки барвінку не нарву та не уквітчаюсь. Шевч. 496.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 437.

Цур = Чур — у дохристиянських віруваннях — як і Пек (див.), можливо, божество війни, бійок, кривавих сутичок, кровопролиття, всілякої біди, тому й досі насилаємо комусь біду: «Цур тобі, пек тобі!» або кажемо так, сахаючись, і відходимо, віддаляємося від когось, чогось, цураємося (пор. ще: «Хай йому цур!»); за версією І. Огієнка, навпаки, це домовий бог, що оберігав родину, господу, майно, і звідси, можливо, [від]цуратися, тобто «покинути (кидати) свої родові межі, забути (забувати) родину, когось близького, рідного чи щось близьке, рідне»; кажуть: «Хоч лайся, та тільки не цурайся»; на це саме можуть вказувати й вислови: «Цур та пек лихим очам!», «Цур нас та й далі од нас!»; Цур (Чур, старосл. Щур) — це, можливо, обоготворений предок (звідси пра́щур); на користь домового бога може бути й повір’я, що він любить жити в цурі (чурі), тобто цурці, якою розпалюють піч, і тим самим охороняє домашнє вогнище; так чи інакше, численні народні вислови зі словом цур позначено енантіосемією, тобто як позитивним значенням слова (відгомін бога-захисника), так і значенням негативним (відгомін бога-біди): «Цур дурня серед будня!», «Цур їм та пек!», «Цур тобі, сатано, відчепись!»; пор. у П. Куліша: «Кажуть дивні речі, не знаю, чи вірити тільки: буцім — цур нашого місця — до неї літає змій!».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 632.