ДО́ЛЯ1, і, ж.
1. Хід подій, збіг обставин, напрям життєвого шляху, що ніби не залежать від бажання, волі людини. Як бачите, доля закинула мене аж у Крим (Коцюб., III, 1956, 126); Тільки глибоко десь, на дні дівочого серця, ятриться біль, що не знає вона отакого тихого людського щастя, що обікрадена злою долею її щира і вірна любов (Цюпа, Назустріч.., 1958, 357); * У порівн. Коли ж мене на півдорозі стріне важка лавина і впаде, мов доля, на голову мою, тоді впаду я на сніг нагірний (Л. Укр., І, 1951, 196); // Умови життя; життєвий шлях і те, що на ньому виникає. Зозуля Горлиці жалілась, Що доля їй недобрая судилась: Мов сирота вона, тиняється сама (Гл., Вибр., 1957, 183); Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з’їли, — Така його доля (Шевч., І, 1951, 4); Катерина міцно з’єднала свою долю з Антоновою долею (Чорн., Визвол. земля, 1959, 6); Моя солдатська доля почалася далеко-далеко від рідних країв (Загреб., Європа. Захід, 1961, 69); // Бажане, щасливе життя Нема щастя, нема долі, Лиш врода сама… (Л. Укр., І, 1951, 324); Прокіп Савич одним з перших порушив звичаї свого містечка і пішов шукати долі не на морі, а в степах, на суходолі (Дмит., Наречена, 1959, ).
◊ Випада́ти (ви́пасти) на до́лю див. випада́ти; Зв’я́зувати (зв’яза́ти) свою́ до́лю див. зв’я́зувати.
2. Стан, у якому перебуває або перебуватиме що-небудь; майбутнє чогось. Згадав я собі, що Ви обіцяли написати до мене про долю комедії Єремієва «Шляхта» (Коцюб., III, 1956, 159); Як можна було похвилюватись, знаючи, що тут вирішується доля урожаю (Колг. Укр., 12, 1958, 34).
ДО́ЛЯ2, і, ж.
1. рідко. Частина чого-небудь. Маленька зірочка горіла в небі, пливла над селом, на якусь долю секунди притухаючи, щоб потім спалахнуть з новою силою (Кучер, Трудна любов, 1960, 478); * Образно. Дивлячись на плантацію, колгоспники часто говорили: «Маріїні буряки», і в тому була велика доля правди (Цюпа, Назустріч… 1958, 366); // Належна комусь частина; право на участь у чому-небудь, на володіння частиною чого-небудь; пай. Долю м’ясива йому тут прислужники зразу поклали (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 296); Одрадяни вже лічили, скільки-то заробітку спаде на їх долю, що треба зоставити на харч, а що — продати [Мирний, IV, 1955, 241); Праці в школі хоч небагато було на мою долю, — була вона не цікава, а тяжка (Вас., IV, 1960, 34).
2. Частина розміру музичного такту.
∆ Си́льна до́ля — частина розміру музичного такту, на яку припадає наголос. Такт — це відрізок музичного твору, що починається з сильної долі (Осн.. диригув.. 1960, 7)
3. У старій російській системі мір — одиниця маси (ваги), що дорівнює 44,435 мг.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 2. — С. 360.
До́ля, лі, ж.
1) Участь, удѣлъ, жребій, судьба. Моя доля терпіти. Така тобі, доню, доля судилася. Метл. Горе горе, нещасная доле, — виорала дівчинонька мислоньками поле. Чуб. V. 6.
2) Счастливая судьба. Пошли йому, Господи, щастя й долю. К. ЧР. 67. В того доля ходить полем, колоски збірає, а моя десь ледащиця за морем блукає. Шевч. 41. Нема йому щастя-долі. Мет. 461.
3) Раст. Sempervivum globiferum. L. ЗЮЗО. І. 136. Ум. До́ленька, до́лечка. Чуб. V. 555. Бідна моя головонька, доленька нещасна! Мет. 65. А я, доленько, в неволі помолюся Богу. Шевч.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 1. — С. 418.
До́ля —
1) у дохристиянських віруваннях — очевидно, божество-неминучість, божество-фатум, хоч візантійський письменник Прокопій VIст. про наших предків писав: «Не знають долі (фатуму) і зовсім не визнають, щоб вона мала якусь силу над людьми»; неминучість Долі — це світова віра; за народним повір’ям, кожен має свою Долю (талан, Божий суд-присуд, звідки вираз «що кому судилося»; пop. у «Слові у полку Ігоревім», де Доля подається як суд Божий); Доля призначена людині Богом; вона з’являється зіркою в небі при народженні (за давніми віруваннями, її визначають кожному 12 ангелів-судців з веління самого Господа), зі смертю спадає з неба додолу; пізніше Доля поділилася на добру й злу — Долю і Недолю; кожному Доля ще від колиски визначає, що неодмінно має статися, від Долі не втечеш, — буде те, що кому судилося, і той, хто кому суджений; судженого конем не об’їдеш, хіба смерть розлучить; неминучість того, що кому судилося, породила славнозвісне українське — «якось-то воно буде!», або жартівливе — «якось-то воно буде, бо так не буває, щоб ніяк не було!», або сумне, — «його спіткала зла доля»; про щасливого кажуть, що він у сорочці (в Галичині — в чепці) вродився (звідси — «хто в чепці вродиться, той щастя в пазусі носить»); разом з тим хто долі-щастя (щастя-долі) не має, тому завжди не ведеться; українські приказки про неминучість долі (як узагальненого поняття) виразні й влучні: «Що має бути, того не минути», «Долі не минути», «Що Бог дасть, те і в вікно подасть», «Долі й найбистрішим конем не об’їдеш», «Перед долею не втечеш», «Від лихої долі не сховаєшся», «Лиха доля й під землею надибає»; разом з тим доля сама нібито не шукає людину, а ось людина намагається знайти її і оволодіти нею; хто відшукає свою долю, тому в усьому таланить, той швидко багатшає; хто не знайде долі — б’ється, як риба об лід, і нічого з його починань не виходить; тому до долі звертаються, долю кличуть, від караючої долі застерігають, на долю сподіваються, долю вмилостивляють, на милість долі віддаються, на долю ворожать; на свято Катери́ни (див.) дівчата здавна справляють обряд кликання своєї долі; у народі вважають, що краса не завжди йде поруч зі щасливою долею; у деяких казках герої збуваються злої долі й міняють її на добру; на Іва́на Купа́ла (див.) дівчата гадають над Івановим вогнем на свою долю. В осінню, довгу ніч, безсонну, Як вітер заводив від поля Розпуки пісню невгамовну, Прийшла до мене моя доля. Бліда була… Вдивилась в мене і сказала Тим шепотом, що гірший грому: «Тебе я здавна в тямці мала І не віддам тебе нікому» (Б. Лепкий);
2) до́ля (пестливі — до́ленька, до́лечка) = тала́н — не залежний від волі людини хід подій, збіг обставин, напрям життєвого шляху, а також умови життя, сам життєвий шлях і те, що на ньому стається; у цьому основному значенні мова, як і її носій, персоніфікує долю чи фатум (звідси численні народнопоетичні звертання, як у Т. Шевченка: «Доленько моя! Не дай мені вік дівувати!»; уособлена суб’єктно-предикатна сполучуваність, як в афоризмах: «дитина спить, а доля росте», «добра доля іде з широкого поля», «добре тому жить, чия доля не спить», «доля карає й вельможного й незаможного»; уособлена предикатно-об’єктна сполучуваність, як у приказках: «віддалася на лиху долю», «долі скаргами не власкаєш», «на торгу долі не купиш», «ще ніхто не втік від своєї долі», а також сталі народні епітети в сполуках: до́бра до́ля, зла до́ля, горба́та до́ля, лиха́ до́ля, щасли́ва до́ля, нещасли́ва (неща́сна) до́ля, щерба́та до́ля); ці персоніфікації відбивають у мові стародавні вірування наших предків у надприродну силу, яка визначає для кожного його земний шлях, тому й кажуть: «Доля не питає, що хоче, те й дає» (пop. у пісні: «Ой, зачула ж моя доля, Що не бути мені вдома, Бути ж мені у неволі — У рекрутському наборі»); разом з тим у народних піснях долею від народження наділяє або ні часто мати: «Породила мене мати в нещасну годину, Дала мені злую долю, де ж її подіну?» або: «Уродила мене мати в зеленій діброві; та не дала мені мати ні щастя, ні долі»; у весільних піснях долею обділяють молоду на посаді янголи і сам Господь: «Ой славен, славен Маріїн посад… — Ой по чім же він так дуже славен? По всіх віконцях янголи сидять, Янголи сидять, доленьку судять, А над дверима сам Господь стоїть, Книжечку читає, доленьку роздає». Така тобі, доню, доля судилася (А. Метлинський); Горе ж мені, горе, нещасная доля, — Виорала дівчинонька мислоньками поле (пісня); Зозуля Горлиці жалілась, Що доля їй недобрая судилась: Мов сирота, вона тиняється сама (Л. Глібов); Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з’їли, — Така його доля (Т. Шевченко); Обікрадена злою долею її щира і вірна любов (І. Цюпа); Йдучи сюди, Фока мав ясний план: помститись за Довбуша і самому вмерти. Особистого щастя він не чекав від долі (В. Ґжицький); Бідна моя головонька, доленька нещасна! (пісня);
3) уживається як народнопісенне звертання до коханої людини. А зв’язав їм піп рученьки: «Вже ж бо ти моя!» Вона стала, заплакала: «Ти доле моя!» (пісня);
4) бажане, щасливе життя. Нема долі — пішла за водою (приказка); Як не було талану, то не буде й долі (приказка); Пошли йому, Господи, щастя й долю (П. Куліш); В того доля ходить полем, Колоски збирає, а моя десь, ледащиця, За морем блукає (Т. Шевченко); Нема щастя, нема долі, Лиш врода сама… (Леся Українка);
5) ща́стя-до́ля = ща́стя-до́ленька = ща́стя й до́ля див. ща́стя 4;
6) багаторічна рослина родини товстолистих; молодило паросткове; поширена на Поліссі в соснових лісах, на піщаних місцях; цвіте у липні-серпні; використовується у народній медицині.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 192-194.
