ДИВ1, а, ч., міф. У слов’янській міфології — зловісна сила у вигляді птаха. Щоб на тебе див прийшов (Номис, 1864, .№ 3743); 3 високого дерева Див проквиляє, Землі невідомій вістку засилає (Мирний, V, 1955, 264); Лисиці брешуть на щити, І кличе див поверху древа (Рильський, 300 літ, 1954, 12).
ДИВ2, у, ч., рідко. Диво. Ой там, на горі, дивний див: Там соловейко гніздо звив (Укр.. лір. пісні, 1958, 289); // у знач. присудк. сл. Воно й не див! Бо розум жив Тогді в старій хатинці (Г.-Арт., Байки.., 1958, 187).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 2. — С. 269.
Див, ва м.? Щоб на тебе див прийшов. Ном. № 3743. КС. 1890. X. 58.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 1. — С. 381.
Див — у дохристиянських віруваннях — зле божество-дракон, змій, велет, чудовисько; божество страху й смерті; збереглося народне заклинання, — «щоб на тебе Див прийшов»; зображувався у вигляді великого хижого птаха з потворним жіночим обличчям; віщує смерть, надто перед січею, боєм; пізніше ототожнюється з образом Солов’я-Розбійника, що звив гніздо на дев’яти дубах і не дає нікому пройти чи проїхати до Києва; згадується як зла ознака у «Слові о полку Ігоревім»; дехто ототожнює Дива з лиховісним птахом пугачем; слово споріднене зі словами диво, дивний, пов’язаними, у свою чергу, із санскритським і перським Deva «божество», латинським Deus«бог», грецьким Zeus «Зевс»; пop. також старе українське слово див у значенні «диво», як у пісні: «Ой там, на горі, дивний див; Там соловейко гніздо звив»; з утратою первісного значення слова за його похідними залишилася семантика незвичайності, чуда, рідкісного явища чи ознаки, що межують з надприродністю (див. ще ди́во 1). З високого дерева Див проквиляє, Землі невідомій звістку засилає (Панас Мирний); Лисиці брешуть на щити, І кличе Див поверху древа (М. Рильський).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 181.
