ДЗВІНО́К, нка́, ч.

1. Зменш. до дзвін¹. Він, дійшовши до своєї квартири, з усієї сили потяг за ручку дзвінка, котрий несамовито задзвонив (Мирний, III, 1954, 275); * Образно. Роман.. і справді бачить, як по землі дріботять маленькі чоботята, а над ними колишеться дзвінок червоної спіднички (Стельмах, Хліб.., 1959, 479); // Прилад для подавання звукових сигналів, що нагадують звуки цього предмета. Електричні дзвінки для подавання звукових сигналів встановлюють майже в кожній квартирі (Монтаж і ремонт.., 1956, 210).

2. Звукові сигнали, звуки, що подаються, видаються цими предметами. Він усе сподівався чогось лихого. Ураз — дзвінок. Макар Іванович так і жахнувся, так і затремтів увесь (Коцюб., І, 1955, 163); Дзвінок почувся —— тож люд увесь поволі повернув до зали (Тич., 1, 1946, 256); * У порівн. Звуки пісні, мов дзвінок, тужливо лісом пронеслись (Фр., XIII, 1954, 37).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 265.

Дзвіно́к, нка́, м.

1) Колокольчикъ, звонокъ. Греб. 361. Сама як схопить дзвінок — по всіх покоях дзінь-дзінь. МВ. І. 14.

2) мн. Дзвонки́. Раст. Convolvulus sepium. ЗЮЗО. I. 119.

3) Названіе рослаго красиваго веселаго вола. КС. 1898. VII. 46.

4) = Дзвенкач. Вх. Пч. II. 10. Ум. Дзвіно́чок.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 377.