ГУ́ЛЯ¹, і, ж. Заокруглена опуклість, наріст на тілі людини або тварини від запалення, удару і т. ін. Учора середульший [син] узяв та з водовозки полетів сторчака додолу і набив чималу гулю на коліні (Мирний, V, 1955, 404); Коняку щось напало, гулі поробилися (Мик., II, 1957, 83); * У порівн. Йому шлях перетинає людина в котелку, з-під якого чорною гулею вибився чуб (Стельмах, II, 1962, 589).

ГУ́ЛЯ² див. гу́лі³.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 191.

Гу́ля, лі, ж.

1) Дѣтск. голубь. О. 1861. ѴІІІ. 8. Чаще во мн. ч. Прилетіли гулі та й сіли на люлі; а ви, гулі, не гудіть…. ХС. II. 195.

2) = Сич. Вх. Лем. 406.

3) = Ґуля.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 339.