СИЧ, а́, ч.

1. Хижий нічний птах бурого кольору родини совиних. Зайченятко беззахиснеє Тут притулиться на ніч І радітиме, сердечнеє, Що не злапав лютий сич (Крим., Вибр., 1965, 83); Десь на Залужжі надсадно, з підвиванням, кричав сич (Тют., Вир, 1964, 259); * У порівн. А Микита, Неначе сич, у сірій свиті Перед очима вже стоїть! Мара́, та й годі! (Шевч., II, 1963, 99); Стоять [вартові] і вряди-годи квилять один одному, мов сичі під стріхою (Кучер, Дорога.., 1958, 132).

Наду́вся (наду́лася), як (мов, на́че і т. ін.) сич див. надува́тися; Наду́тий, як (мов, на́че і т. ін.) сич: а) похмурий, невдоволений; б) гордовитий, пихатий. Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Довгенько вдвох похожали [походжали], Мов сичі надуті, Та щось нишком розмовляли — Здалека не чути (Шевч., І, 1963, 245); З кожним кроком розтрушує [лакей] свою завчену шанобливість і вже до брами підходить надутий, бундючний, мов сич (Стельмах, І, 1962, 394); Сиче́м (сича́ми, як сич) сиді́ти (диви́тися і т. ін.) — бути похмурим, мати понурий вигляд. Коли ж перевів [Глухов] погляд на вусатого Кологойду і зосередженого, замкнутого Сторожука, впевненість похитнулася, навіть зовсім згасла: «Е! Провалять [план] Егоїсти! Бач, якими сичами сидять?» (Ряб., Жайворонки, 1957, 25); Подобалась і вона Федорові; узяла думка безжурну парубочу голову, ходить, як сич, повісивши носа (Мирний, І, 1954, 301); Увечері, повернувшись із поля, він години просиджував сичем, не озиваючись жодним словом до матері (Речм., Весн. грози, 1961, 145) Сиче́м (як сич) жи́ти — жити самітно, замкнуто, відлюдно.

2. перен., розм. Похмура, нелюдима особа; відлюдок. [Горпина (тягне Василя за руку):] Люде добрі подивіться на оцього сича! .. Вони, бачте, розгнівались, що з ними пошуткувала!.. Ну ж бо, засмійся! (Кроп., І, 1958, 200).

◊ Стари́й сич, жарт., лайл.— про старого, звичайно відлюдкуватого чоловіка. — Б ач, який батько?— пошепки сказав Остап Андрієві. — Все старий сич знає, а прикидається (Довж., І, 1958, 220).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 209.

Сич, ча, м. Птица: сычь. Сичі кукувакають на хаті. Грин. І. 255. Тю, з дупла того дуба сич вилетів. Ном. № 13067. Дивиться, як сич на сову. посл. ум. Сичик.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 124.

сич (зменшено-пестливе — си́чик) — хижий нічний птах бурого кольору родини совиних; зловісна птиця; віщує лихо, навіть смерть, пор. у Т. Шевченка: «Сичі вночі недобре віщують на коморі»; пов’язано це з тим, що живе птах у похмурих місцях, в дуплах старих дерев, серед руїн, видає зловіщий хрипкий голос-стогін («Дідона лякалася цього зловіщого крику»); його активне життя пов’язане з нічною темною порою, як і всіх зловіщих сил; нібито колись був співучою птахою, але був присутній при смерті Христа і відтоді зненавидів денне світло, а його дзвінкий голос застряг у горлі й перетворився на стогін; з поведінкою птаха пов’язані народні прикмети, — «коли сич кричить, то когось викричить з хати», «сич хазяїна виживає»; також зміни погоди, — «сичі вночі кричать на дощ». Тю, з дупла того дуба сич вилетів (М. Номис); Сичі в гаю перекликались (Т. Шевченко); Дивиться, як сич на сову (прислів’я); А Микита, Неначе сич, у сірій свиті Перед очима вже стоїть (Т. Шевченко); Ікруглоокий сичик на шпилі їм посилає безнадійні чари (М. Рильський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 540.