ГОРО́ДНИК¹, а, ч.

1. Той, хто займається городництвом; овочівник. Просився вовк у пастухи, а свиня в городники (Укр.. присл.., 1955, 156); Великою популярністю користуються виступи найстарішого городника колгоспу (Рад. Укр., 19.УІІІ 1959, 1); // розм. Той, хто торгує городиною. Коли Нур’ялі вийшов від городника, якому Халіль приставляв овочі, хтось обережно сіпнув його за плече (Тулуб, Людолови, І, 1957, 264); Під вечір на ринку навантажили непродану городину, за що дістали від городника кілька штук помідорів, огірків і зеленого перцю (Томч., Готель.., 1960, 118).

2. іст. Селянин феодально-кріпосницької України, який мав невелику присадибну ділянку (город) і відбував панщину. Городники мали двори і городи, а частина з них — і невеликі поля (Іст. УРСР, І, 1953, 129).

ГОРО́ДНИК², а, ч., іст. Ремісник-будівельник, який споруджував міські укріплення, огорожі. В писаних джерелах названі дві ремісничі спеціальності, пов’язані з дерев’яним будівництвом, — «древоделы» (теслярі) і «городники»,— будівники міських укріплень (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 431); Поновив і зміцнив його [замок] Київський городник Іван Слушка так званим крижацьким способом (Тулуб, Людолови, І, 1957, 168).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 136.

Горо́дник, ка, м.

1) Огородникъ.

2) Горо́дни́́к. Лопата для вскапыванія огорода — деревянная и желѣзная. Гн. І. 21, 22. Шух. І. 111. Части ея: деревянный фіст, иначе держівно́ (рукоять) и желѣзная лопа́тка съ лійкою, въ которую вставлено держівно; а если лопата деревянная, то ее оковываютъ желѣзнымъ постоло́м. Шух. І. 164.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 315.

Горо́дник див. Ко́нона день.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 148.