ГЛИ́НА, и, ж. Багатомінеральна гірська порода, перев. осадочного походження, яка з водою утворює пластичну масу; широко використовується у будівництві, гончарстві, скульптурі і т. ін. Назносим каміння, назносимо глини, Збудуємо хатку з дверима у сіни (Коцюб., І, 1955, 426); Є добра глина, цеглу з неї роблять… (Шиян, Баланда, 1957, 56); *У порівн. Усе міняється, виліплюється, мнеться, мов глина творчая у скульптора в руках (Тич., II, 1947, 240).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 84.

Глина, ни, ж. Глина. А щоб його побила руда глина, та, що з кручі пада. Ном. № 3773. Ум. Глинка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 289.

гли́на (зменшене — гли́нка) — рід білястої чи червонястої м’якої землі, що не пропускає води і слу­жить для виготовлення посуду, цегли і т. ін.; у побуті народу гли­на, як і крейда чи вапно, викорис­товувалася для опорядження житла й господарських будівель, нею мазали долівку, призьбу, черінь і горішню частину печі; оскільки глина не має власної форми, а на­бирає її залежно від того чи того впливу на неї, то виступає симво­лом слабохарактерності; ідол на глиняних ногах — біблійний сим­вол нетривалості; за народними ві­руваннями, Бог сотворив людину саме з глини («Всі є з однієї гли­ни»); символізує могилу та смерть («пішов глину їсти» означає «по­мер», «Бог за глину, а він за кали­ну», — кепкують зі старого чолові­ка, в якого померла дружина, а він сватається до молодої); глина в на­роді асоціюється з биттям («Ой за городом руда глина, — За що тебе, Калино, мати била?»; проклина­ють: «А щоб тебе (його) побила ру­да глина, та, що з кручі пада!»); про нібито кращі минулі часи жар­тують: «Хіба тепер глина? Раніше була глина, так глина». Гончаря глина годує (І. Франко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 138.