ГАЙ¹, га́ю, ч. Невеликий, нерев. листяний ліс. На широкому острові між Старим та Новим Дніпром зеленіють сінокоси, цілі гаї вільхи та верб, розкидані кущі верболозу (Н.-Лев., II, 1956, 384); Немає тут [в Америці] березових гаїв З їх білосніжною красою (Дмит., Осінь.., 1959, 4); * Образно. Встають будинків силуети крізь риштовань мерехтливий гай (Сос., Щоб сади.., 1947, 116); * У порівн. Чи поганий, чи добрий май — у колгоспі хліб родить, як гай (Укр.. присл.., 1955, 372); // кого, чого, перен. Велика кількість. Раптом гай квіток з’явився, Наче ярая весна (Л. Укр., IV, 1954, 128); Цілий гай молодих дарувань, що виростають з року в рік, тішить наш погляд (Рильський, III, 1956, 379).

ГАЙ², ГАЙ-ГА́Й, виг.

1. Уживається для вираження жалю, співчуття, заклопотаності і т. ін. Гай, гай! Чи міг же хто тоді подумать, що і Саул колись пророком стане? (Л. Укр., І, 1951, 430); — Я повіявсь до Болоньї… Гай-гай! і там правда колись була, "та загула" (Морд., І, 1958, 103); Гай, гай! Чи ви забулися, братове, Які то ночі в молодих літах Нам спати не давали! (Рильський, Вибр., 1940, 13).

2. нар.-поет. Уживається на початку речення як заспів у піснях. — У туркені, по тім боці, Хата на помості. Гай! гай! море, грай. Реви, скелі ламай! (Шевч., І, 1951, 200).

ГАЙ³, виг., у знач. присудк. сл., діал. Гайда. Ноги на плечі та й гай у долину (Фр., IV, 1950, 395).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 15.

Гай, гаю, м. Роща, небольшой лѣсъ. Вас. 206. По гаєві усякий птах літає. Греб. 390. Густий гаю, густий — не прогляну. Мет. 66. Ум. Гайок, гайочок. Гайок зелененький. Шевч. 411. Ходить милий по гайочку, виграває в сопілочку. Чуб. V. 42.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 265.

гай —

1) (зменшено-пестливі — гайо́к, гайо́чок) невеликий, перев. листяний ліс; символізує приєм­ний відпочинок, nop. у Л. Глібова: «Зелений гай, густесенький, Нена­че справді рай»; уособлення доб­робуту, коли кажуть: «Гай йому розвинувся», тобто «все йде доб­ре»; для українців гай, як і хата, належить до символіки національ­ного світобачення; для предків мав культове значення — був місцем здійснення свят весняного циклу (див. гаї́вка); образ гаю присутній у жниварських піснях («Ой за гаєм, за Дунаєм, За новою коморою Росте жито з ожиною»); у предків культ священних гаїв був культом Перуна; традиційне місце зустрічі, побачення закоханих («Ходить милий по гайочку, виграває в со­пілочку»); ознака української жи­вописної природи, nop. епітетні характеристики: зелений гай, гус­тий (густесенький) гай, гайок зеле­ненький, темний гай. Густий гаю, густий — не прогляну (А. Метлинський); Чорніє поле, і гай, і гори (Т. Шевченко);

2) тільки гай — як народнопоетичний вигук-заспів уживається на початку речення; цим вигуком в народних обрядах викликали душі небіжчиків. Гай-гай! добрий край, та лихая година з вами (М. Номис); — У туркені, по тім боці, Хата на помості. Гай! Гай! море грай, Реви, скелі ламай! (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 126-127.