ВІ́РА¹, и, ж. 1. Упевненість у чомусь, у здійсненні чого-небудь. Йшла [Соломія] уперто і завзято, з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди (Коцюб., І, 1955, 364); Вірю я в правду свого ідеалу, і коли б я тую віру зламала, віра б зламалась у власне життя (Л. Укр., І, 1951, 271); У кого віра в правду є, Той всюди переможе (Воскр., Поезії, 1951, 76); // у кого. Впевненість у позитивних якостях кого-небудь, у правильності, розумності чиєїсь поведінки. Я завжди був великим оптимістом і дотепер не втратив віри у людей, у перемогу всього світлого над темрявою і злом (Коцюб., III, 1956, 281).

2. Те саме, що дові́р’я. Без міри нема віри (Номис, 1864, № 10614); Дуже Вам дякую за ту віру, яку маєте до мене, бажаючи накласти на мене високий обов’язок стежити за Вашими виданнями (Коцюб., III, 1956, 261); Бував Тодось в Китаї і в Сибіру, Здається, навіть добував женьшень; — І я, малий, мав цілковиту віру До довгих і кошлатих теревень (Рильський, I, 1956, 174).

Ві́ри не йме́ться кому — не віриться комусь. І давно вже кохає [Маруся]. А все ще віри мені не йметься (Вовчок, І, 1955, 228); Ві́рою і пра́вдою служи́ти (догоджа́ти і т. ін.) кому, заст. — з усією відданістю служити іт. ін. комусь. — Треба ..оправдати вибори, вірою і правдою послужити громаді (Мирний, III, 1954, 283); А та [сестра] не знав, чи цілувати, чи лаяти свого брата, який вірою і правдою догоджає панам і гне кирпу перед селянським родом (Стельмах, Хліб.., 1959, 14); Жи́ти (сиді́ти) на ві́ру — бути одруженим без офіційного оформлення шлюбу. Він ублагає Настю сидіти з ним на віру… (Коцюб., I, 1955, 35); Зі своєю ж дружиною Матвій жив на віру, твердо вирішивши, що так йому буде спідручніше: невінчана жінка таки побоїться з кимось скочити через пліт (Стельмах, Хліб.., 1959, 89); [Не] йня́ти ві́ру [ві́ри] кому, чому — [не] вірити кому-, чому-небудь. — Моя ти любо! мій ти друже! Не ймуть нам віри без христа (Шевч., II, 1953, 345); Шпаки, я знаю, брешуть дуже, А дурні їм і віру ймуть (Гл., Вибр., 1951, 75); Прийма́ти (прийня́ти) на ві́ру — вірити в що-небудь без доказів. Дивись, радій; Та не приймай на віру, Що вже кінець мандрівці і журбі (Дмит., Осінь.., 1959, 14); Продава́ти (прода́ти) на ві́ру, рідко — продавати в кредит, з оплатою пізніше.

3. рел. Визнання існування бога, переконання в реальному існуванні чогось надприродного. Тут довелося зачепити питання і про бога і про чорта, про віру в першого і про всякі мудрощі другого (Мирний, V, 1955, 406); У похоронному інвентарі.. знаходять різноманітні амулети, пов’язані з вірою в їх захисну силу (Археол., VIII, 1953, 72); // Те або інше релігійне вчення, віровизнання. — Котилися І наші козачі Дурні голови, за правду, За віру христову (Шевч., II, 1953, 26); Народ галицький зовсім не такий вже сфанатизований до унії чи до якої іншої форми віри (не кажу до самої віри), як то хочеться представити попам (Л. Укр., V, 1951, 36).

ВІ́РА², виг. У мові моряків, будівельників і т. ін. — команда при вантажних роботах, що означає: "піднімай!", "вгору!"; протилежне майна. Час від часу чути слова, такі звичні на будовах: — Віра! Майна! (Рад. Укр., 11.XII 1960, 3).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 679.

Віра, ри, ж.

1) Вѣра; довѣріе. А в козака стільки віри, як на синім морі піни. Н. п. Діймати, няти, поняти віри. Вѣрить, повѣрить. З брехні не мруть, та вже віри більше не ймуть. Ном. № 6805. Не хоче дядько йти, та ще й віри не йме, що в мене єсть дерево на хату. Рудч. Ск. І. 92. Брат і віри поняв, а того не знав, сердега, що жіноче плем’я лукаве. Рудч. Ск. І. 132.

2) Вѣра, религія. Хто за віру умірає, той собі царство заробляє. Ном. № 1. Анахтемська, пся, чортова віра. (Брань).

3) Народъ. Прийде віра християнськая во небесний рай. Гол. ІІІ. 271. Ум. Віронька.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 239.

ві́ра — упевненість у чомусь, у здійсненні чогось, довір’я, а також система вірувань, зв’язків людей з Богом чи богами, те чи те релігій­не вчення, віровизнання; разом з тим духовна сила людини, що, як сказав Христос, «зрушує гори», бо «усе можливе тому, хто вірує!» (Біблія); отже, віра — це служба ідеалам, хоч не всі ідеали однаково світлі й чисті, споконвічне праг­нення людини «все» знати, пізна­ти, все належним чином для себе з’ясувати — звідси її потяг до знань і вірувань; де кінчається знання, там починається віра, повір’я; щоб жити й діяти, людина мусить приймати на віру велику частину моральних, суспільних та релігійних правил, які людство протягом тисячоліть визнавало за необхідні; віра народу лежить в основі його культури, пізнати останню неможливо без вивчення народної віри (так званого поган­ства, або по-старослов’янському —язичництва); див. ще анімі́зм, дух 1, ві́рування, язи́чництво, христия́нство. Хто за віру умирає, той собі царство заробляє (М. Номис); Анахтемська (пся, чортова) віра (лайка); Котилися І наші козачі Дурні голови за правду, За віру Хрис­тову (Т. Шевченко); — Цигане, якої ти віри? А тобі якої треба? (М. Номис); у сполученні: ві́ра христия́нська — народ. Прийде віра християнська во Небесний Рай (Я. Головацький); фразеологізм: [не] йня́ти ві́ру (ві́ри) — [не] віри­ти. З брехні не мруть, та вже віри більше не ймуть (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 98-99.