АНІМІ́ЗМ, у, ч. Донаукове, містичне уявлення первісних людей, згідно з яким кожна річ має свого духа, душу; одухотворення сил і явищ природи. Найдавнішими формами релігійних уявлень і вірувань були тотемізм, магія і анімізм (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 21).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 46.

анімі́зм (від лат. апітиз — «ду­ша», «живе») — різновид первісної релігії з вірою в існування душ і духів, що нібито управляють всім матеріальним світом; в основі пер­вісного релігійного світогляду на­ших предків був культ природи як живої істоти; в основі дохристиян­ських вірувань лежало одухотво­рення всього довкілля: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, зві­рина, каміння, дерева, вітер, зілля тощо — все живе, має свою душу, людиноподібне; цим просяк і роз­виток мови; вислови «сонце сходить, заходить, встає, сідає»; «уда­рив грім», «буря виє», «вітер сви­ще», «хмари пливуть, насувають, купчаться» — мовні продукти ані­містичного світогляду, хоч ужи­ваються сьогодні поза своїм ко­лишнім змістом як трафаретні; анімістичним був світогляд і авто­ра «Слова о полку Ігоревім» (у ньому природа постає живою, оду­хотвореною); анімістичний світо­гляд залишив великий слід у пое­тичній творчості, наприклад, у формі персоніфікацій, або уосібнень.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 15.