ВИ́ЛА, вил, мн. Сільськогосподарське знаряддя з кількома довгими зубами на держаку, що використовується для піднімання, розтрушування сіна, соломи і т. ін. Ой покину ціп на току, А вила на стозі (Чуб., V, 1874, 1106); Філемон бере вила двозубі тим часом у руки (Зеров, Вибр., 1966, 326); Іван вилами перевертав гній, а в грудях наростала злість на пана (Чорн., Визвол. земля, 1959, 26).

◊ Ви́лами [по воді́] пи́сано — про те, здійснення чого викликає сумнів. Чи не приїдемо до вас ось такими силами: я, Садовський, Левицький.. Але це ще вилами писано (Збірник про Кроп., 1955, 355).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 419.

Вила, вил, с. мн.

1) Вилы (земледѣльческій инструментъ). Приткнув, як ужа вилами. Ном. № 6787. А Кавель узяв та й заколов вильми Авеля. Чуб. І. 9. Се ще вилами писано. Еще очень мало вѣроятности, чтобы это совершилось. Ном. № 6821. Говіти на вилах. Говѣть на шестой недѣлѣ поста. Коли говітимеш? — На вилах. (На шостому тиждні, бо вже виляла-виляла, та далі нікуди, бо на останньому і ніколи, і служба довга). Грин. II. 304.

2) Развилье, разсохи — отдѣльно или какъ часть различныхъ снарядовъ, напр. сак имѣетъ вила, на которыхъ виситъ сѣть. Шух. І. 224, 228.

3) Уголъ, образуемый пересѣченіемъ двухъ рѣкъ, дорогъ и пр. Ум. Ви́лка, вилочки. На Юрія сіна кинь, та й вилка закинь. Ном. № 440.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 166.

ви́ла1 = ві́ла (мн. ви́ли = ві́ли) — у дохристиянських віруваннях — бо­жество долі (їх тридцять, назива­ють ще бі́лими боги́нями); вони жи­вуть у лісах, воді, горах; є послан­цями Велеса (Виласа, Волоса) — опі­куна закоханих, сівача добробуту; вселяються в новонароджену ду­шу, наділяючи її вдачею, умінням, натхненням; об’єкт поклоніння (до кінця не з’ясований, поряд з Перуном і Хорсом згадуються у «Слові реченому хрестолюбцем» — XIV ст.); сербська вила — те саме, що українська русалка; русалку українці називали також вілою (див. ще руса́лка 1). — Я ж недарма віла-чарівниця — вмію гоїть всі юнацькі рани (Леся Українка); Сивоок озир­нувся довкола, мовби ждав звідкись порятунку. Може, гадав, що з пущі виступлять віли або з грузовиська надійдуть берегині й порятують товариша-брата (П. Загребельний).

ви́ла2 — знаряддя з кількома дов­гими зубами на держаку, що використовується для піднімання, роз­трушування сіна, соломи і т. ін.; за біблійною легендою, Каїн заколов вилами свого брата Авеля. Ой по­кину ціп на току, А вила на стозі (П. Чубинський); Приткнув, як ужа вилами (М. Номис); фразео­логізм: ви́лами [по воді́] пи́сано — про те, здійснення чого викликає сумнів.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 85-86.