БІДА́ ¹, и́, ж.

1. Нещаслива пригода, подія, що завдає кому-небудь страждання; нещастя, лихо. Млин меле — мука буде, язик меле — біда буде (Номис, 1864, № 1124); Кажуть люди: як одна біда йде, то й другу за собою веде (Вовчок, І, 1955, 4); * Бідою знов небо дихало. Ми в тьмі були (Сос., І, 1957, 444); // Несприятливі, важкі умови, труднощі, неприємності. Тільки що одчинили скриню, в мене в душі похололо: ото, думаю, знайдуть те дороге намисто, що подарував Грегор, то й буде біда (Н.-Лев., III, 1956, 277); До всіх моїх бід за останні часи прилучились іще громадські біди (Л. Укр., V, 1956, 185); Сплітав [кат].. добренні зашморги, — запас біди не чинить! (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 161); // у знач. присудк. сл. Погано кому-небудь, лихо, нещастя з кимсь. Біда мені, усе слабую та й слабую (Коцюб., III, 1956, 311); Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був (Л. Укр., III, 1952, 480).

◊ Біда́ гне див. гну́ти; Гну́тися в три біди́ — сильно гнутися, горбитися. Дідусь сивенький нам зустрівсь, Весь гнеться в три біди (Граб., Вибр., 1949, 246); На біду́ — на нещастя, на лихо. Хліб вийшов липкий.. На біду й борщ вийшов недобрий (Н.-Лев., II, 1956, 302); Не біда́ — нічого, не погано; дарма, байдуже. — Не біда, — поет відмовив, — Як ти й сам з дороги звернеш (Л. Укр., І, 1951, 365); В горах ми всі хрипіли .. Це не біда (Гончар, III, 1959, 170).

2. заст. Провина, шкода. Частенько між людьми буває — Один свою біду на другого звертає (Гл., Вибр., 1957, 134).

БІДА́², и́, ж. Двоколісний однокінний візок на одну або дві особи. По дорозі їдуть бідою Михно з Притулою (Головко, І, 1957, 307).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 176.

Біда, ди, ж.

1) Бѣда, несчастье, горе Від біди поли вріж та тікай. Посл. І грім біди не б’є. Посл. Він є на біді. Онъ въ бѣдѣ. Фр. Пр. 44. Тягти біду за хвіст. Бѣдовать, бѣдствовать; жить съ горемъ и нуждою. на біду зійти. Обѣднѣть, впасть въ несчастіе. Фр. Пр. 48. Біду бідувати. Переживать бѣду. Уже ж мені та докучило сю біду бідувати. Чуб. V. 938. Од біди пхаючи. Пополамъ съ бѣдой. Фр. Пр. 42.

2) Бѣсъ, бѣсовская сила, нѣчто страшное. Була у царя донька, біда ту доньку вкрала. Гн. ІІ. 58. Забіліло ніби кіт. Він, мавши нагайку добру, під’їхав: як вдарить, то щоби кіт, то перервав би його, а то біда стала так висока, як верства, давай скакати на нього. Драг. 47.

3) Плохой, недостойный уваженія человѣкъ. Фр. Пр. 46. Строптивый, злой, лѣнивый человѣкъ. Біду свари, біду ганьби і бий і на біду весь ліс виломи, то біда все бідов. Фр. Пр. 43.

4) Телѣжка о двухъ колесахъ. Ум. Бідка, бідонька, бідочка. Ой не плач же, любко люба, та не бідкуй, бідко. Шух. І. 199. Ой коли б тобі да так як мені бідонька за бідою. Н. п.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 61.

біда́ —

1) (зменшено-пестливі — бі́дка, бі́донька, бі́дочка) нещаслива, лиха пригода, що завдає кому-небудь страждання; нещастя, ли­хо. Млин меле — мука буде, язик ме­ле — біда буде (М. Номис); Як одна біда йде, то й другу за собою веде (приказка); Бідонька за бідою; фра­зеологізми: гну́тися в три біди́ — сильно гнутися, горбитися; тягти́ біду́ за хвіст — бідувати, жити в го­рі та злиднях;

2) = бі́дка = біда́р­ка — легкий двоколісний однокін­ний візок на одну або дві особи; назва, очевидно, походить від повір’я, що цей візок Біда підпихає, і на ньому легко можна потрапити в халепу;

3) (з великої літери) у до­християнських віруваннях — одна з персоніфікованих злих вищих сил, окремий бог, демон (звідси персоніфіковані «біда не прихо­дить сама», «біда біду родить», «біда в хату, а господар із хати» та ін.); вона не спить, а все пильнує, щоб зненацька захопити когось, тиняє­ться поміж людей, чинить їм збит­ки і доводить їх до гріха (звідси на­родна порада — «вхопи біду за хвіст і вдар нею об міст»).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 37-38.