БУ́ЧА, і, ж.
1. Великий крик, галас, тривога. Оришка забила бучу: — Як се так? Чого се так? (Мирний, IV, 1955, 209); Стара циганка збила бучу, розворушила всіх (Коцюб., І, 1955, 376).
2. Сварка, колотнеча. Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх (Вовчок,I, 1955, 245); Добра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча та сваволя (Мирний, II, 1954, 86); Як уступливий муж, для спокою в хаті не починав [суддя] ніколи бучі (Мак., Вибр., 1954, 277); * Образно. Його займали хмари — ся неспокійна небесна людність, за якою він стежив.. Часом здіймались там бучі, народні повстання (Коцюб., II, 1955, 212); І закипів Дніпро! Такої бучі не бачили ще воїни могучі (Тич., II, 1957, 181).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 268.