БИЛИ́НА¹, и, ж. Стебло трав’янистої рослини. Пустиня циганом чорніла: Де город був або село — І головня уже не тліла, І попіл вітром рознесло. Билини навіть не осталось (Шевч., II, 1953, 60); На високу билину видряпався вусатий коник з жовтим черевцем (Донч., III, 1956, 388); * У порівн. Кругом мене все чужі люди, чужий рід, чуже село. Я одна, як билина в полі (Н.-Лев., II, 1956, 327).

БИЛИ́НА², и, ж. Російська народна епічна пісня про богатирів та їх подвиги. Гіперболічні образи дуже поширені в усній народній творчості, зокрема в російських билинах (Деякі пит. поет. майстерн., 1956, 80); В Олексі Поповичі українських дум ми пізнаємо риси Альоші Поповича російських билин (Рильський, III, 1956, 15).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 165.

Билина, ни, ж. Стебель полеваго злака, травка, былина. Ой у полі билина, її вітер колише. Мет. 78. Сам зостався на чужині, як билина в полі. Мет. 11. Ум. Билинка, билинонька, билиночка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 55.

били́на (зменшено-пестливі — били́нка, били́нонька, били́ночка; збірне — би́лля) — стебло трав’я­нистої рослини; символ бідності, самітності й сирітства (звідси традиційне порівняння одна (один), як билина в полі); у пісні дівчина гово­рить парубкові: «Ти не вітер, ти не буйний, а я не билина, Є у мене отець-мати і уся родина». Ой у полі билина, її вітер колише (А. Метлинський); Сам зостався на чужині, як билина в полі (пісня); Чи ж щаслива та билинка, що росте у по­лі? (І. Котляревський); Отака моя доля! Все я сама та сама, як били­нонька в полі (І. Нечуй-Левицький); Годі ж тобі, билиночко, колихатися (пісня); Ой одна я, одна, як билиночка в полі (Т. Шевченко); Горіхове перевесло, а бобове билля, Кажуть люди, що я люблю пишного Василя (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 36.