заба́ва = за́бавка —
1) заняття з метою розважитися, повеселитися; розвага, гра; також те або той, що дає розвагу, втіху; з давніх-давен народ любив різні розваги, про що свідчать обрядові пісні й старі ритуальні дійства; літописець зазначає; «Сходилися на ігрища та танки і на всякі бісівські пісні»; до старовинних забав належать ву́лиця (див.) і повече́рниця, пізніше — вечорни́ці (див.); танцювали з усякої нагоди — на бенкетах, на весіллі, на вечорницях, на ігрищах, на вулиці; все це відбувалося під музику; церква виступала проти язичницьких ігрищ, вважаючи це спокусами диявола; один з проповідників зазначає: «Диявол обдурює такими й іншими обичаями, всякими хитрощами переваблює нас від Бога: трубами й скоморохами, гуслями й русаліями»; в одній з пам’яток зазначається, що при дворі князя Святослава був оркестр; повністю церкві не вдалося відвернути народ від стародавніх обрядодій і розваг, але все ж ореол справжніх величних містерій купальських свят і первісних обрядодій весняного циклу значною мірою втрачено. Ой наступив, наступив чорний віл на ноги, одкинувши всі забави, хватайся за роги (Б. Грінченко); Дітки молодії граються, всякі собі забавки та жарти вигадують (Ганна Барвінок); Рости, сину, в забаву, козачеству на славу (М. Максимович); Положу деревинку в колисочку та буду колихати: буде мені забава (казка);
2) предмет, яким бавляться; іграшка, цяцька; археологічні розкопки засвідчують, що культура дитячих забавок розвинена здавна; у Галичині, Причорномор’ї знайдено багато дитячих глиняних іграшок — пташок, звіряток, посуд, навіть маленький візок; у старовину був звичай класти в труну померлому його улюблені речі, клали й померлим дітям їхні забавки. Людям дівчину дарю і всі свої забави, беру люльку і тютюн та й іду в гусари (П. Чубинський).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 229.