ВЕЧОРНИ́ЦІ, и́ць, мн., заст. В українському дореволюційному селі восени та взимку — вечірні зібрання молоді, на яких у будні дні поряд із розвагами виконувалась і певна робота, а в святкові — влаштовувались гуляння. Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Бо на вечорницях дівки чарівниці (Укр.. лір. пісні, 1958, 357); На весілля, чи на вечорниці — як-то було Катря весело поспішається. І хто її перетанцює, хто переспіває!.. (Вовчок, І, 1955, 182).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 345.

вечорни́ці = вечі́рки = вечерни́ці — у старовинному українському се­лянському побуті — вечірні зібран­ня молоді восени та взимку, на яких у будні поряд із розвагами, забавами виконувалась і певна ро­бота, а в святкові — справляли гу­ляння; на цих зібраннях влаштову­валася складчина, пор. у Г. Данилевського «Біс на вечорницях»: «Ішов [Явтух] присмерком на ве­чорниці, котрі справлялися всклад-чину молоддю поблизу слобідки в лісі на водяному млині»; традицій­на форма спілкування молоді в Україні й готування себе до шлю­бу; після «Миколая» на вечорниці збиралися майже щодня; зібрання були зазвичай у вечорницькій хаті, господиню якої називали пані­ма́ткою (це була, як правило, вдо­ва, в якої винаймали для вечірніх зібрань світлицю); «чужі» хлопці могли зайти до хати тільки тоді, коли їм дозволяли це зробити «свої», з цього ж села; з вечорниць розходилися опівночі — «з перши­ми півнями»; дівчата приносили скла́дчину (див.) продуктами; вечір на Андрія називався Вели́кими ве­чорни́цями, або Калито́ю (див.); під Великий піст вечорниці припиня­лися — гріх; вечорниці породили особливі жанри народної творчо­сті — небилиці (С. Руданський ви­користав їх у своїй поемі «Вір — не вір, а не кажи «брешеш»), а також народні пісні під назвою «Полтав­ський соцький» (як своєрідні варі­анти іронічно-жартівливих відгуків на нездійсненну ідею «раю на землі»); молодіжні зібрання яскра­во описують українські письменники, пор. у Г. Данилевського «Біс на вечорницях»: «Сміх, гомін і спі­ви перемішувалися з тріскотом пе­чі і хурканням веретен. Дівчата тягли з гребенів пряжу і весело во­дили веретенами. Парубки теж не дармували — той точив дерев’яне горня, інший стругав веретено своїй дівчині, третій гнув дугу, а четвертий розмальовував вивіску для хутірського шинку»; у П. Куліша «Огненний змій»: «Парубки не вважали на те, що завтра зі сходом сонця їм треба взятися до роботи, й працювали на вечорницях часто цілу ніч. Тут вони цілком забували всі жалі й злигодні, нерозлучні в житті з людиною; тут душа вири­валася з клітки й гуляла на волі, не почуваючи ніякої тяготи, ігриста й легка, як вітер. Кохання, жарти, музика, пісні, — чого ж ще бажа­ти?». Любощі і вечорниці заведуть до шибениці (приказка); Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Бо на ве­чорницях дівки чарівниці (пісня); Ей, стережися отих вечорниць, як мати тебе від вогню стерегла (М. Номис); Ідуть хлопці на вечірки, і я йду, і я йду, Може, собі на вечірках фраїрочку найду (коломийка); У діда дочка і в баби дочка. Так вони ходили на вечір­ки (казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 83.