ВУ́ЛИЦЯ, і, ж. 1. Обмежений двома рядами будинків простір для їзди та ходіння. А скільки ж у Харкові вулиць, так батечку мій! Довгі та прямі, та є і мощені (Кв.-Осн., II, 1956, 308); Біля сільради вся вулиця запруджена народом (Головко, II, 1957, 157); // Два ряди будинків із проїздом, проходом між ними. Уїжджають вони у саме село Лани, проїхали три вулиці, й дівчина устала з воза (Вовчок, І, 1955, 351); З піснями дівчата, смугляві, веселі, по Ленінській вулиці йдуть (Сос., Солов. далі, 1957, 29); // перен. Про мешканців таких будинків. — Вся вулиця збіглася дивитися на дивовище! (Фр., IV, 1950, 505); [Роман:] Тепер вже так повелося, що: що вулиця, то й звичай; що хата, то й закон (Кроп., II, 1958, 23); Дівчата сиділи на колодках.. Колодки були Андріянові — хату нову збирався ставити. А тим часом було де вулиці збиратися (Бурл., О. Вересай, 1959, 167).

◊ Бу́де й на на́шій (мої́й і т. ін.) ву́лиці свя́то див. свя́то; Викида́ти (ви́кинути) на ву́лицю див. викида́ти;

Дава́ти зеле́ну ву́лицю — пропускати без затримок, поза всякою чергою. Світло-бежевий "ЗИЛ".. з червоним хрестом на вітровому склі стрілою мчить магістралями міста. Регулювальники дають йому "зелену вулицю" (Веч. Київ, 16.IV 1957, 2); Деся́тою ву́лицею обмина́ти (обхо́дити) кого — старанно, свідомо уникати зустрічі з ким-небудь. То було ніколи й не загляне [Параска] в нашу хату, обминає наш двір десятою вулицею (Н.-Лев., II, 1956, 19); На всю ву́лицю — так, що чути далеко. Сама усе дивиться на нього [портрет]… а далі як придивилась… як зарегочеться на усю вулицю… (Кв.-Осн., II, 1956, 18); Не валя́ється на ву́лиці див. валя́тися.

2. Місце надворі, де молодь збирається на гулянку, а також сама гулянка. На вулиці, на вечорницях, у колядці наша Оксана перед веде (Кв.-Осн., II, 1956, 423); В українському селі існує цілий ряд традиційних форм [дозвілля],.. як молодіжні вулиці, вечорниці (Нар. тв. та етн., 4, 1964, 20).

◊ Збира́тися (зібра́тися) на ву́лицю — сходитися на гулянку (звичайно увечері). Он і майдан, де ми на вулицю вбираємося (Мирний, І, 1954, 83).

3. Зовнішнє оточення, яке своєю некультурністю, невихованістю погано впливає на кого-небудь. — Вулиця на перший погляд, може, і весела, вільна, та це тільки на перший погляд. А насправді вона залишає тяжкі наслідки, хвороби, тюрму (Мик., II, 1957, 489).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 785.

Вулиця, ці, ж. 1) Улица. 2) Мѣсто, гдѣ собираются парни и дѣвушки для пѣнія, игръ, танцевъ. В мене ненька нерідная, мене на вулицю не пускає. Мет. 328. Ум. Вуличка, вуличенька, вулонька. Тіснії вуличеньки, тіснії. Грин. ІІІ. 471.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 259.

ву́лиця = гу́лиця (зменшено-пестливе — гу́лонька) = ю́лиця (зменшено-пестливі — ю́лонька, ю́лочка, ю́личка — звичайно на оз­начення сільської вулиці) — місце під відкритим небом (коло чийо­гось двору, на толоці, під вербами біля ставка чи в березі за городами тощо), де сільська молодь збирала­ся на гулянку, а також сама гулян­ка; улюблені літні молодіжні роз­ваги, забави що приходять на змі­ну вечорницям і досвіткам; вулиця починалася від Великодніх свят і тривала все літо до свята Семе­на [Літопроводця] (1/14 вересня);збиралися також на майдані, на зе­леному лузі, на леваді; до початку польових робіт вулиця бувала що­вечора, а потім — у вихідні вечори; розваги супроводжувалися музи­кою, піснями, танцями; деякі піс­ні, приповідки, каламбури при­значалися саме для вулиці або там і народжувалися; у них здебільшо­го вихвалялися дівчата, а з хлопців глузували; парубки стояли спочат­ку осторонь, а потім залицялися до дівчат; починалися спільні гулян­ня; дівчата виводили хороводи; ву­лицю і перший вихід на неї юної дівчини зобразив С. Васильченко в комедії «На перші гулі». Погуляв деньків зо два по селу Денис, повер­ховодив на вулиці (Г. Квітка-Основ’яненко); Ти, дівчино, сиза голуб­ко, Вийди на гулоньку бардзо, хутко (пісня); Юлиця — охітниця, та до сліз доводить (М. Номис); Чом юлонька неширокая? (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.