вого́нь (зменшено-пестливі — во́г­ник, во́гничок, вого́ник) = ого́нь —

1) розжарені гази, що виділяються під час горіння й світяться сліпу­чим світлом; полум’я; дає світло й тепло, два головні джерела життя, тому здавна був об’єктом культу в усіх народів, символом Божої си­ли; наші давні предки вірили, що вогонь був виявом сонячного бога на землі, послом Неба на землю (другим сином бога Неба Сварога, тому його стародавні пам’ятки ча­сом називають Сварожичем); во­гонь святий, тому здавна за його допомогою чинили Суд Божий, — вірили, що невинного вогонь не спалить, а «на злодієві шапка го­рить»; відомий у народі також спо­сіб проби вогнем — давати підо­зрюваній людині в руки подержа­ти розжарене залізо: коли попік­ся — винен, бо невинного залізо не пектиме; не можна плювати у вогонь (у гуцулів кажуть: «Огонь святий мститься, як його не шану­ємо»); при вогні не можна говори­ти непристойності; вогонь має благодійну та очищувальну й за­хисну силу (тому стрибають через нього у купальську ніч, розпалю­ють його напередодні Великого четверга, у ніч перед Великоднем, через вогонь переводять весільний поїзд і молодих, «смалять молоду» після шлюбної ночі, скакаючи ра­зом з нею через вогнище); у Є. Гу­цала («Баба Онися») йдеться про очищення вогнем від злих духів через купання в ньому; вираз «між двох вогнів» на означення безви­хідного становища, коли небезпе­ка загрожує з обох боків, походить, можливо, від татарського віруван­ня в те, що людина, яка пройде між двома вогнями, очиститься від усяких злих намірів; князь Михай­ло Чернігівський 1246 р. загинув у Орді, відмовившись пройти між такими вогнями; вогонь виступає символом плодючості, тому на ве­сіллі використовують свічки; як символ життя (тутешнього й по­тойбічного) постає в запалених свічках; про постання вогню існу­ють прометеївські легенди; прооб­разом Прометея став згодом ар­хангел Михаїл, в іншій легенді — архангел Гавриїл, який за наказом Бога кинув залізну палицю, та вда­рилась об камінь, і розсипалися вогненні іскри; так люди стали до­бувати вогонь, вдаряючи залізо об камінь. Коли Бог не годить, то й вогонь не горить (М. Номис); Во­гонь — цар, а водиця — цариця (приказка); 3 вогню та в полум’я (з однієї біди в іншу, ще більшу — М. Номис); Хоч вогню до нього прикладай (таке запекле, що не відсту­питься — М. Номис);

2) живи́й во­го́нь — добутий через тертя дерева об дерево; здавна вірять у його особливо велику магічну, цілющу й очищувальну силу; тому вжива­ють його в особливих випадках, коли треба розпалити новий ро­динний вогонь або коли його ви­користовують для деяких магічних дій; вівчарі, виганяючи вівці пасти на полонину, добувають живий вогонь на Юрія, який має горіти до Покрови; якщо згасне — це ві­щує велике нещастя; див. ще ва́тра, обо́рювання;

3) мандрівні́ (блукли́ві) во́гники (вогні́) — нічні відблиски (блідо-синє світіння) від решток перегниваючої органічної матерії; найчастіше бувають на болотах і цвинтарях; рухом повітря легко пересуваються — ніби женуться за тим, хто від них утікає, і тікають від того, хто наближається; вірили в те, що то частина пекельного вогню; такі вогники світяться на могилах лише дуже великих гріш­ників, яких Бог карає пеклом ще до Страшного суду; вважають та­кож, що це душі померлих (на болотах — душі нехрещених дітей, також, можливо, закопані скарби, що таким чином себе виявляють); скарби нібито бувають закляті (вогники тоді горять до півночі, і такі скарби охороняє нечиста си­ла) і не закляті (вогники горять під ранок, отож скарби, якщо пощас­тить, можна викопати); блукливі вогники на болотах вважають та­кож підступами диявола, який за­манює туди подорожніх; див. ще скарб, скарбни́к 2;

4) =(купа́льський (купа́[й]ловий) вого́нь)= (див.).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 104-106.