СКАРБНИ́К, а́, ч.
1. Той, хто відає коштами, цінними паперами та ін. у державних установах і громадських організаціях. — Кажу, втік ваш Драган — значить, втік. Недаром перед тим скарбника нашого намислив судити (Мур., Бук. повість, 1959, 247); При розподілі обов’язків головою було обрано студента третього курсу Степана Радченка, Запорожця скарбником (Бурл., Напередодні, 1956, 54); Скарбник банку; Скарбник колгоспу; * Образно. Скарбниками слави народу, літописцями назвав українських кобзарів Гоголь (Веч. Київ, 27.III 1967, 3).
2. іст. Той, хто забезпечував матеріальне і технічне постачання у військових частинах і установах. Вийшовши від Потьомкіна, Головатий попрямував до флігеля, де жив незмінний скарбник штабу Потьомкіна Василь Степанович Попов (Добр., Очак. розмир, 1965, 14).
3. іст. У Давній Русі та у давнину на Україні — той, хто відав скарбницею князя, монастиря і т. ін.; // Начальник приказу, який відав царською скарбницею в Російській державі XV-XVII ст.
4. заст. Чорт, який стереже закопаний скарб. — А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нікому заняти [зачепити]… (Гр., II, 1963, 332).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 9. — С. 253.
Скарбник, ка, м.
1) = Скарбівничий. Мир. ХРВ. 123.
2) Чортъ, живущій у богача, продавшаго свою душу аду, сторожащій и увеличивающій его богатство. Чуб. І. 193.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 4. — С. 132.
скарбни́к —
1) (від скарбни́ця) у Київській Русі та в старій Україні — той, хто відав скарбницею князя, монастиря і т. ін.;
2) (від скарб) у дохристиянських віруваннях — дух, охоронець скарбів, закопаних або захованих ким-небудь, пор. у Б. Грінченка «Під тихими вербами»: «А скарбу, як хто закопає, береже скарбник і не пропустить нікому заняти»; в Олександра Олеся: «І тільки скарбник, наче звір, Без шелесту ступає, І глибше в землю, серед гір, Великий скарб ховає»; закопані скарби наділяли незвичайними, надприродними властивостями; вони, вірили, були чистими й нечистими; перші, які закопувалися за складних житейських обставин, другі — від нечистої сили, закляті (про них казали, «що їх чорт присів»); на Гуцульщині до чистих зараховують скарби опришків; чисті скарби йдуть на користь, закляті приносять нещастя; закляті скарби описують українські письменники, зокрема Г. Квітка-Основ’яненко в оповіданні «От тобі й скарб»: «Один розказує, що ген там, у Маяцькій Засіці, які-то печери довгі та глибоко позавалювані бочками з грошами золотими, діжки з срібними рублями, казани з мідними п’ятаками, і що він против того скарбу знає замову і зараз усе може узяти»; пор. у М. Костомарова «Дитяча могила»: «— Чула я, — казала Кулина, — від старих людей, коли ще дівувала, що скарби не даються через гріхи наші. Можуть лише взяти його такі руки, котрі зроду не грішили»; «—Ну, жінко, тепер нечиста сила творитиме нам різнії перешкоди, лякатиме несусвітними страхами, але ми боятися не повинні. Бо все це тільки мана. Коли нічого не злякаємось, то скарб здобудемо»; «— Скарб! — скрикнули водно обоє. І справді, трохи підкопавши, об’явили вони великого залізного казана».
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 546.
