ШЕ́ПІТ, поту, ч.
1. Тихе мовлення, при якому звуки вимовляються без участі голосових зв’язок. Щось десь тріщить, ламається, гупають чоботи, чується шепіт, дихання (Коцюб., II, 1955, 238); Голос Антона перейшов у шепіт, дівчина ледве чула його (Трубл., Шхуна.., 1940, 308); Мовою шепоту користуються лише найменші люди світу — пігмеї в тропічних лісах Центральної Африки та веди в джунглях Цейлону (Наука.., 8, 1969, 19); // перен. Тихий шум, шелест, дзюрчання і т. ін. Вона [пісня] не пестощі любови [любові], Не вітру шум, не шепіт хвиль (Фр., XIII, 1954, 91); Данило лежав під дубом і під шепіт листя дрімав (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 426); Знову місток і внизу дзюркотливий шепіт чистої, аж до дна прозорої води (Томч., Жменяки, 1964, 63); // заст. Чаклування, яке здійснює баба-шептуха. Ото слухають, слухають дівчата, та: "Бабо-бабо! От ми од вас хліб одіб’ємо — нащо все порозказували?".."Дурні-дурні! Я ж вам хіба які мудрі шепоти розказую?.." (Дн. Чайка, Тв., 1960, 25); — Чи ви мене коло того знахарства заставали? Та я.. всі шепоти-наговори перезабула (Вол., Місячне срібло, 1961, 317).
2. перев. мн., розм. Чутки, поголоски, розмови (перев. потайні).
3. у знач. присл. ше́потом. Тихо, без участі голосу; пошепки. Кола говорив шепотом, щоб не будити дітей (Кундзич, Пов. і опов., 1951, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 440.