ШЕПТ, у, ч., розм. Те саме, що ше́піт. Він поволі забувся і з шепту перейшов до голосної бесіди (Фр., І, 1955, 340); Вона знизила голос аж до шепту (Л. Укр., III, 1952, 714); Тепер же він почувсь зовсім щасливий На тім візку, тонучи в тиху тьму, В той рай живий, в лугів тих озера́ бездонні, Під шемріт рік дзвінкий і ліса шепти сонні (Фр., X, 1954, 202); А скільки було шептів та поговорів на її весіллі про те, як і чому вона "піймала" Порицького (Л. Укр., III, 1952, 748); І знов плакала Маруся, уявляючи собі всю ту картину: і здивовання о. Василя, змішане зі страхом за свою репутацію, і шепти та смішки цілого повіту (Хотк., II, 1966, 168); Тим часом Гапка заходилась з вечерею, бряжчала мисками, стукала і щось комусь з великим опалом доводила шептом (Вовчок, VI, 1956, 238).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 441.