ШЕЛЮГА́, и́, ж.
1. Верба гостролиста. Гріло сонце, пахло рікою, розпареним листям шелюги і молоденьких осичок (Сенч., Опов., 1959, 129); Хвилин з десять ідемо піском, вкритим густими кущами шелюги (Кол., На фронті.., 1959, 65).
Черво́на шелюга́ — червоний верболіз; красноталь. Червона шелюга, верболіз і верби молоді заступили перед сонцем цю ріку давню, ніби навмисне, щоб не висохла,— така вона мілка влітку — прославлена Збруч-ріка! (Кос., Новели, 1962, 116); Чимдалі ширшало розмите земснарядом озеро, підрізані береги разом з травою, з кущами червоної шелюги величезними скибами западали й тонули в ньому (Жур., Вечір… 1958, 105).
2. збірн. Зарості верби гостролистої. Праворуч під вербами річка леліє, Ліворуч у шелюзі гребля біліє (Вирган, В розп. літа, 1959, 147); Зашелестіли кущі, з шелюги, мовби вовна з мішка, висипали люди в кучматих шапках, коротких кожушках без рукавів (Літ. Укр., 19.XI 1968, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 438.