ЧУ́РА, и, ч., діал. Джура. Зо мною, слухай же, остались Данило, чура мій, та я, Та Пріся, дочечка моя! (Шевч., II, 1963, 257); Як ось двері одчинились, і лізе в хату, тяжко переступаючи через поріг, батько Пугач, а за ним його чура (П. Куліш, Вибр., 1969, 134).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 385.

Чура, ри, м. = Джура 1. То козак йому промовляє: «Чуро мій, чуро, вірний слуго!» АД. І. 248. Ой як крикнув козак Нечай на чуру малого: «Сідлай, чуро, коня мого, а собі другого». Н. п.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 478.