УТИ́ШУВАТИ (ВТИ́ШУВАТИ), ую, уєш і УТИША́ТИ (ВТИША́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УТИ́ШИТИ (ВТИ́ШИТИ), шу, шиш, док., перех.

1. Впливати на кого-небудь якимсь чином (умовляти, робити жест і т. ін.), закликаючи поводити себе тихше, спокійніше. Треба заспокоїти жінку. Я її обіймаю, втишую, говорю якісь слова (Коцюб., І, 1955, 418); Рукою утишує [Теофіл] Парвуса, що мав сказати щось гостре (Л. Укр., II, 1951, 463); — Я сам скажу, мамо, я сам, — намагався втишити її й Михайлик (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 48); Данило схопився з крісла, побілів.. «Утишити треба, а то ще вдарить панського посла», — подумав Андрій (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 597).

2. Робити менш відчутним (біль, переживання, хвилювання і т. ін.). Старого рицаря ми бережливо Взяли на руки, в келію внесли, Кликнули брата Агапіта живо, Що.. рани вмів гоїти, біль втишать (Фр., XIII, 1954, 283); Вона набрала повні груди повітря, щоб утишити своє хвилювання (Донч., VI, 1957, 369).

&́9671; Ути́шити (вти́шити) се́рце див. се́рце.

3. Угамовувати, зменшувати (голод, спрагу). Кусень печеного м’яса втишив його голод (Фр., VI, 1951, 102).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 512.