УПИ́Р, я́, ч. Те саме, що вампі́р 1, 2. — Я Тибр старий! — ось придивись. Я тут водою управляю, Тобі я вірно помагаю, Я не прочвара, не упир (Котл., І, 1952, 200); Гуцул лякався не тільки пана і жандарма, він жахався на кожному кроці відьми, упиря, мольфара і всякого іншого чортовиння (Козл., Сонце.., 1957, 4).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 459.

упи́р — за народними уявленнями, мрець-злий дух, мрець-перевертень, що по ночах виходить з могили, душить людей, у сплячих п’є кров; коли розкопати могилу й заглянути в труну, то упирі лежать червонощокі (звідси червоний, як упир); упирі (вампіри) після смерті не гниють; відьми також стають упирями; щоб вони не виходили з могил, кидають туди маку, а на могилі закопують осиковий кілок; здавна упирям клали требу (задобрювали); як дух-перевертень упир міг з’являтися в різному вигляді (собаки, кота, вовка, двох хлопчиків), ходити по селу пішки або їздити на коні й «витинати» людей; здатність «ходити після смерті» (начебто протягом семи років) упир має нібито завдяки присутності в ньому двох душ, одна з яких не покидає тіла й після смерті; за повір’ями, упирі бувають родимі й «роблені» (зачаровані); родимі мають хвостика; на «роблених» навіяно дух нечистої сили; розпізнавати упирів можна було по шести пальцях на руках і ногах; вірили, що в кожному селі був і живий упир, який захищав уже мертвого; упирями вважали деяких історичних осіб; генерального обозного В. Борковського (бл. 1686 р.) навіть пробили осиковим колом, а всю подію вималювали на стіні Троїцького собору в Чернігові; уживається також як лайливе слово; див. ще вовкула́к. — Я Тибр старий! — ось подивись. Я тут водою управляю, Тобі я вірно помагаю, Я не почвара, не упир (І. Котляревський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 612.