УНІСО́Н, у, ч. Співзвучність, яка досягається одночасним відтворенням двох або кількох звуків однієї висоти і однакових звуків у різних октавах (кількома голосами чи інструментами). Як і в народній музиці, хорові твори, а також хорові обробки композитора [Б. Лятошинського] часто закінчуються октавами і унісонами (Нар. тв. та етн., 6, 1968, 55).

В унісо́н (з ким — чим, кому, чому або без додатка): а) співзвучно. Скрипач грав, звичайно, в унісон із кларнетом (Рильський, Бабине літо, 1967, 112); В унісон пісні вряди-годи бриніла тільки балалайка (Кос., Новели, 1962, 168); Народ на Україні, особливо Лівобережній, любить співати народні пісні гуртом, хором, але не в унісон, лише так званими підголосками (Муз. праці, 1970, 490); б) в однаковій манері, в однаковому тоні з ким-небудь. — Ясно, — теж по-військовому, в унісон йому відказала Надія (Баш, Надія, 1960, 102); в) однаково, узгоджено з ким-, чим-небудь. Тасі було трохи ніяково, боялась зустріти знайомих, та Сачко заговорив в унісон її думкам, і вона стала уважно слухати (Дмит., Розлука, 1957, 34).

◊ Серця́ б’ю́ться (би́лися) в унісо́н див. се́рце.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 451.