СХОВА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.
1. Покласти що-небудь у нікому не відоме, несподіване для інших місце; заховати. Лисиця десь м’ясця дістала. Тихесенько прибігла під стіжок — Ум’яла більшенький шматок, А менший у сінце сховала На другий раз, бо нужду знала (Гл., Вибр., 1951, 11); Він витяг з-за пазухи той шматок хліба, що сховав учора (Мирний, IV, 1955, 258); Федір Іванович кінчив ув’язувати мотузком пакунок. — Оце, Марусино, треба десь гарненько сховати, — звернувся він до жінки (Головко, II, 1957, 580); // Помістити кого-небудь у потаємному місці; укрити когось, захищаючи від кого-, чого-небудь. — Я б тебе сховав Далеко! далеко! щоб ніхто не знав, Щоб ніхто не бачив (Шевч., І, 1963, 155); — Рятуйте нас! сховайте нас в замку, бо вже якийсь загін наступає на Вишневець (Н.-Лев., VII, 1966, 205); Іван не вірив. Се, певно, штуки Гутенюків. Дізнались про їхнє кохання й сховали Марічку (Коцюб., II, 1955, 332); // Закривши, затуливши собою, робити невидимим. Степ прийняв козаків у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх (Довж., І, 1958, 226); Минула якась мить, і зліва непомітно посунули хмари, сховали сонце (Хижняк, Килимок, 1961, 4); Двері раптом грюкнули, сховавши за собою жіночу постать (Досв., Гюлле, 1961, 23); // Покласти, помістити, прибрати що-небудь у певне місце, щоб не було видно і щоб зберегти від псування, втрати і т. ін. Впрягла [Юнона] в гринджолята павичку, Сховала під кибалку мичку, Щоб не світилася коса (Котл., І, 1952, 66); Настя вже роздяглася, поздіймала з голови стрічки та квітки і сховала в скриню (Н.-Лев., VI, 1966, 310); Черепашка хутко сховає в стулки слизьку м’якоть, схожу на кінчик язика (Донч., VI, 1957, 12); Давид мовчки й обережно сховав листа аж під шинель, аж у спідню кишеню піджака (Головко, II, 1957, 124).
◊ Схова́ти за гра́ти — посадити у в’язницю. [Ральф:] Але це страшенне свинство пропонувати сховати Таню за грати (Собко, П’єси, 1958, 103); Схова́ти очі — боятися дивитися на кого-небудь, уникати чийогось погляду. — Я на тебе моргаю, а ти сховав свої очі, неначе загорнув їх у ту книжку (Н.-Лев., VI, 1966, 379); Схова́ти [у во́ду] кінці́ — не залишати ніяких слідів злочину, поганого вчинку і т. ін.; Ши́ла в мішку́ не схова́ти див. ши́ло.
2. перен. Не виявити, не показати чого-небудь; затаїти, приховати. Уста [хлопця] усміхаються, але усміх той мимоволі виходить якийсь журливий, хоч хлопець силкується сховати тую журбу (Л. Укр., III, 1952, 472); [Шпіцкопф:] Пане цехмістру, ви чоловік чесний і правди не сховаєте (Фр., IX, 1952, 375); Бану тільки рукою махнув, сховавши під очима гордість за свою дружину-красуньку (Чаб., Балкан. весна, 1960, 411); Скрипнув Вернер зубами і відвернувся, щоб сховати сльози розпачу на очах (Тулуб, В степу.., 1964, 268); Віктор сховав посмішку й запитливо поглянув на Оксану (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 189).
◊ Ні́де пра́вди схова́ти — те саме, що Ні́де пра́вди ді́ти (див. діва́ти). Ніде правди сховати, мені не зовсім це подобалось (Гр., І, 1963, 291); Схова́ти до кише́ні [свій] го́нор — затаїти, приховати образу. Іншим разом Мишуня образився б, але тут мусив сховати до кишені свій гонор (Ю. Янов., II, 1954, 144); Схова́ти на (у) се́рці (се́рденьку) кого, що — глибоко затаїти, приховати почуття до кого-, чого-небудь. Чом ти мене у серці не сховаєш? Чом поглядом навік не затримаєш? (Л. Укр., IV, 1954, 108); Чи ти між тієї пишноти Розкішних осяяних заль [зал] До рідного краю й голоти Сховаєш на серденьку жаль? (Стар., Поет. тв., 1958, 44); Схова́ти па́зури див. па́зур.
3. Зберегти що-небудь у незмінному вигляді. * Образно. Людська пам’ять не сховала того, коли і як оселився в них [Пісках] захожий січовик Мирін Гудзь (Мирний, І, 1949, 179).
4. Закопати в землю померлого, здійснивши похоронний обряд. Піп людей хова — сховають і попа (Укр.. присл.., 1963, 228); Прибралась, ходила, Поки люде домовину Надворі робили. Доробили, положили, Понесли, сховали [батька]… І одна я, як билина На полі, осталась (Шевч., II, 1963, 312); Не люблю гучних я цвинтарів І не хочу там лежать. Поміж нивами безвісними Накажу себе сховать (Крим., Вибр., 1965, 83).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 890.