СОЛОВ’Ї́НИЙ, а, е. Прикм. до солове́й; належний йому. Вітром донесло До мене щебетання солов’їне (Рильський, Дал. небосхили, 1959, 67); Лине пісня в гаю солов’їна (Сос., II, 1958, 447); На Україні Спів солов’їний Гримить в гаях (Шпак, Вибр., 1952, 63); // Сповнений співу солов’їв. Мені приснились ночі солов’їні, Дівочі співи, пахощі левад (Рильський, І, 1956, 240); Одного солов’їного надвечір’я.. Стародуб і Черкашин поїхали на набережну — зблизька глянути на Дніпро (Дмит., Розлука, 1957, 305); // У якому гніздяться і співають солов’ї. Сади солов’їні і росяні Наливатимуть плід і горітимуть цвітом (Мал., Звенигора, 1959, 171); // Власт. солов’єві; такий, як у солов’я. [Маруся:] Якби в мене крилечка, солов’їні очі, Полетіла б я в дорогу темненької ночі (Н.-Лев., II, 1956, 452); Що солов’їний Вустин голос, коли скриня порожня? (Гончар, Таврія, 1952, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 445.