СЕРП, а́, ч. Сільськогосподарське знаряддя для зрізання злаків, трави і т. ін. при корені, що має вигляд вигнутого дугою, дрібно зазубленого ножа з короткою ручкою. Людський хліб стояв незжатий, гнувся додолу й висипавсь, а люди на панщині хапали серпами панський хліб (Н.-Лев., II, 1956, 261); — Я своє жито серпом жатиму (Вишня, II, 1956, 43); // чого, перен. Те, що формою нагадує таке знаряддя. Був [Кошарний] завжди вичищений і напрасований, а під нігтями чорніли серпи бруду (Загреб., День.., 1964, 56); Полк, прогримівши крізь вируючий тисячоголосий гомін центральних майданів, сяйнувши серпами підків.., знову вгонився в асфальтовану заміську дорогу (Гончар, III, 1959, 426); // у знач. присл. серпо́м. Утворюючи дугу. А під ними [горами], в оксамиті Лісу темного, серпом Ліг Донець (Черн., Поезії, 1959, 202); Село Веселе розкинулося в долині широким серпом (Воронько, Партиз. генерал.., 1946, 17); * У порівн. Парасчине щебетання гострим серпом драло його по горлі (Мирний, IV, 1955, 50); // Місяць у початковій або кінцевій фазі, коли із Землі видно лише частину його освітленого Сонцем диска. В густій блакиті мліють вишняки, Сріблястий серп спустивсь На обрис хати (Стельмах, Жито.., 1954, 69); Блиснув на небі серп (Воронько, Мирний неспокій, 1960, 70); В центрі глибокого темно-синього неба плив тонкий сріблястий серп місяця (Собко, Біле полум’я, 1952, 325).
∆ Серп і мо́лот див. мо́лот.
◊ Мов (немо́в, на́че і т. ін.) хто серпо́м різну́в (різону́в) по се́рцю див. се́рце.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 139.