СВАРИ́ТИСЯ, сварю́ся, сва́ришся, недок.
1. Вступати в сварку з ким-небудь; сперечатися один з одним. Вони почали сваритись. В серці у Гната накипала ненависть до нелюбої жінки, нехіть до своєї хати (Коцюб., І, 1955, 26); Зразу сварилися, Далі побилися Кум з Пазюком (Фр., XI, 1952, 117); Відколи ми тут, ніхто ні з ким не свариться (Л. Укр., V, 1956, 148); З Масею Петрусь тричі на день сваривсь, та тричі на день і миривсь (Крим., Вибр., 1965, 335); Він і за життя ніколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво (Скл., Святослав, 1959, 21); Жив учитель тихо, ні з ким не сварився (Петльов., Хотинці, 1949, 167); * Образно. Потік шумів, сварився з валунами, побілівши від злості (Томч., Готель.., 1960, 15); Горобці весело сварилися (Перв., Невигадане життя, 1958, 140); * У порівн. Навколо гуло, гуркотіло, гриміло, ніби сварилися між собою хмари, гори і свавільні вітри (Ів., Вел. очі, 1956, 67).
2. на кого і без додатка. Висловлювати своє невдоволення, осуд (іноді образливо); лаяти. Як вже сварилась пані на Горпину! І на очі її не пускала тижнів ізо два (Вовчок, І, 1955, 262); Василь зненавидів науку. — Я тебе у свинарі запру! — сварилася мати (Мирний, IV, 1955, 115); Знову стара на мене свариться: — Ти таки своє, ти таки знову про політику? (Жур., Опов., 1956, 183); * У порівн. Олександра говорила з завзяттям, наче сварилася (Коцюб., І, 1955, 37).
3. на кого, рідше кому. Робити погрозливий жест чим-небудь. Хворий, він усе перевертався, лаявся, сварився комусь (Мирний, IV, 1955, 30); Стадницький люто свариться на нього арапником, а парубчак у відповідь махнув кулаком (Стельмах, І, 1962, 353); * У порівн. Все ближче вітряк. Сторчма стирчить у небо недоламаним крилом, мовби свариться звідти на Наталку, мовби подає якийсь таємний знак (Гончар, II, 1959, 220); // рідко. З погрозою говорити що-небудь, нахвалятися зробити щось; погрожувати. Всі з його сміються, діти дражнять, а він їм свариться кістки переломити (Мирний, IV, 1955, 189).
◊ Па́льцем (па́льчиком) свари́тися див. па́лець, па́льчик; Свари́тися кулако́м (кулака́ми) див. кула́к.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 65.