РУБ¹, а, ч., розм.

1. Вузький край, кромка чого-небудь; ребро. Весла лягли на воду рубом, сіть клалась на самісіньку воду. Ні одна крапля не ляпнула, не сполохала водяної птиці (Н.-Лев., І, 1956, 54); Рубом великої незграбної руки красномовно розгладив [дід] вуса — ніби йому вже піднесли виповнену чарку (Збан., Малин. дзвін, 1958, 6).

2. рідко. Шов на тканині; рубець.

◊ [І] Ру́ба сухо́го не зоста́лося (не оста́лося, не зали́шилося) на кому — хтось зовсім змок. І руба сухого на йому не осталось (Номис, 1864, № 579); Руб ру́ба позива́є (кли́че) — про що-небудь дуже поношене. — Адже ж ходив [Чіпка] до цього не тільки в шитих [сорочках], а часом у таких, що руб руба позиває… (Мирний, І, 1949, 360); Руб руба кличе (Номис, 1864, № 1532).

РУБ², бля́, ч., розм. Те саме, що карбо́ванець 2. Копійка руб береже (Укр.. присл.., 1963, 295; [Юхим:] Як же ж я, хазяйський син, та піду у свиті, щоб мене підняли на глум? Дайте.. руб серебра на ситцеву рубашку! (Кроп., II, 1958, 45).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 890.

I. Руб, ба, м.

1) Рубецъ. Ходив…. у таких (сорочках), що руб руба позиває. Мир. ХРВ. 344. І руба сухого на йому не осталось. Ном. № 579. На ру́би наді́ти. Надѣть на изнанку. Галиц.

2) Ребро, грань, край. Шух. І. 260. Ру́бом поста́вити. а) Поставить на ребро. б) Выставить на показъ. Так якось уміла все вона, — як то кажуть, всяку копійку рубом. Сим. 231. Ум. Ру́бчик.

II. Руб, бля, м. = II. Рубель. У людей шаг скаче, а в скупого руб плаче. Ном. № 4668. Не май сто рублів, а май сто друзів. Ном. № 9512. Ум. Рублик.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 83.