РИПІ́ТИ, плю́, пи́ш; мн. рипля́ть; недок.
1. Видавати рип (див. рип1). Надворі тихо, холодно; мороз скаженів..; під ногами рипів сніг… (Мирний, І, 1949, 311); Рипіла десь неприбита дошка, гримотіла зірвана бляха на покрівлі (Ле, Мої листи, 1945, 221); Рипіли полози в санях, іржали коні на господарстві, у кузні видзвонювали молотками ковалі (Кучер, Прощай.., 1957, 271); Уляна іде. Її черевики риплять, вона скидає їх і йде босоніж (Голов., Драми.., 1958, 153); // чим. Створювати рип. Черниш устав із-за столу і, риплячи чобітьми, замислений, пройшовся по хаті (Гончар, III, 1959, 15); Після цього сновидіння Тадик робиться кволим. Тюремні дружки не пізнають свого капітана. Він не втручається в життя камери і вночі не рипить зубами, а тихо стогне (Тют., Вир, 1964, 417).
2. розм. Говорити різким, неприємним голосом. [Казидорога:] Сказилася війтиха, чи що? Чого вона рипить? (Фр., IX, 1952, 406); // Різко звучати. Троїста музика гра, що є духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали (Кв.-Осн., II, 1956, 30); Хтось горлає пісню і безперестану рипіла гармонь (Панч, Вибр., 1947, 324).
3. розм. Хрипіти (про легені). — Ми всі сміялись, сміху був повен луг, я устав з трави, щоб посміятися, і відчув, що мене коле колька, легені ніби риплять під ребрами, і сміху в мене не вийшло (Ю. Янов., II, 1958, 246); // безос. Я зовсім і виду не маю дуже слабкої людини.. і кашляю в тій же мірі (тільки що часом рипить у грудях та дуже рідко показується кров) (Л. Укр., V, 1956, 356).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 538.