РИП1, у, ч. Різкий звук, що виникає від тертя предмета або його частин чи деталей об щось інше. Почувся брязкіт шпор, рип чобіт (Мирний, І, 1954, 353); Сьогодні, перед світанком, Андрія розбудив рип сінешніх дверей (Д. Бедзик, Студ. Води, 1959, 146); // Звук, який видають деркачі, снігурі та деякі інші птахи; // Різкий, неприємний звук у голосі людини.
◊ За одни́м ри́пом — водночас, заразом. — Посидів би ще, Михею. — Ганна чекає.. — То й ми за одним рипом. — Мирон теж встає (Зар., На.. світі, 1967, 100); З ри́пом — з труднощами, через силу. Інші дівчата входили в життя майстерні з скрипом, рипом, часто з сльозами й наріканнями (Сенч., Опов., 1959, 82); На рипу́ (ри́пах) — який при користуванні рипить. Василь уже сам, не питаючись нікого, заказав шевцеві чоботи, щоб і на одну ногу, і на рипу, і на високих підборах (Мирний, IV, 1955, 117); А в Гната — сідло на рипах, кінь, як звір (Тют., Вир, 1964, 331).
РИП2, РИП-РИП, виг.
1. Звуконаслідування, що відтворює різкий звук від тертя чогось об що-небудь. Аж ось… рип!.. хтось увійшов у хату… (Кв.-Осн., II, 1956, 164); — Зараз дійдемо до великого каменя, повернем до лісу, — говорить Марія і прислухається. «Рип-рип» — доганяє нас рипіння солдатських чобіт (Мур., Бук. повість, 1959, 184).
2. розм. Уживається як присудок за знач. ри́пнути. То було ніколи й не загляне в нашу хату..; а це колись одного дня, ні сіло ні впало, Параска рип нашими сінешніми дверима! (Н.-Лев., II, 1956, 19); — Коли це ворота рип: заїжджають до двору черкеси в шапках (Тют., Вир, 1964, 372).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 537.