ПІП, попа́, ч., розм. Духовне звання у православній церкві, середнє між єпископом і дияконом. [Палажка:] Чом же ти у попи не постригся, коли в тебе мати попадя була? (Мирний, V, 1955, 228); — Читати, писати навчився, а на попа все одно не вийдеш… (Гончар, Таврія, 1952, 12); // Служитель релігійного культу, який має це звання й здійснює богослужіння. Нехай попи заспівають, А дружки поплачуть: Легше мені в труні лежать, Ніж його побачить (Шевч., І, 1963, 57); — Дурний піп — дурна його й молитва, — не витримав Яків (Стельмах, II, 1962, 109); — Даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить (Тют., Вир, 1964, 82).

◊ На попа́ — у вертикальне положення, сторч (поставити, стати і т. ін.). Люди зводили ті стовпи «на попа», ставили їх по шнуру й закопували в землю (Чорн., Пісні.., 1958, 80).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 538.

Піп, попа, м.

1) Попъ, священникъ. попа в ре́шеті возити. Утаивать грѣхъ на исповѣди.

2) пт. Fulica astra, лысуха черная. Вх. Пч. II. 11.

3) Насѣк. = Зеленяк 1, Cetonia aurata. Вх. Пч. І. 5.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 3. — С. 187.

піп (зменшене, також іронічне — по́пик) — духовне звання у право­славній церкві, середнє між єпи­скопом і дияконом, а також слу­житель релігійного культу, який має це звання і здійснює богослу­жіння; об’єкт гумору, іронії, сар­казму: «Знаєм, знаєм без попа, що в неділю свято», «Знехотя піп по­рося з’їв», «Кожний піп по-своєму співає», «Дехто любить попа, а дехто — попадю», «Коли не піп, не вбирайся в ризи», «Богу слава, а попу шмат сала»; з попом пов’яза­ні повір’я: «Держись за ґудзик: піп спереду йде», «Піп дорогу пере­йде — не буде удачі»; радять: «Спіткати в дорозі попа — лихо, щоб його уникнули, треба тричі сплюнути або тричі викинути за ним по віхтеві соломи»; лаючи, ба­жають: «А щоб тобі піп приснив­ся!» (тобто побажання комусь не­вдачі внаслідок віщого сну). Нехай попи заспівають, А дружки попла­чуть: Легше мені в труні лежать, Ніж його побачить (Т. Шевченко); Дурний піп, дурна його й молитва (прислів’я).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 455.